Справа “Б. та Л. проти Сполученого Королівства”
(B. and. L. v. the United Kingdom)
У рішенні, ухваленому 13 вересня 2005 року у справі “Б. та Л. проти Сполученого Королівства”, Суд постановив, що
Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 17000 євро на відшкодування судових витрат.
Заявник п. Б., 1947 р.н., та заявниця п. Л., 1968 р. н., є громадянами Сполученого Королівства, проживають у м. Варінгтоні.
Заявниця, п. Л., одружилась із сином п. Б. від його першого шлюбу. Відтак п. Л. доводилась п. Б. невісткою, а він їй, відповідно, свекром. У п. Л. та сина п. Б. народився син. Заявниця та син заявника ще у 1995 році почали проживати окремо, а у 1997 році остаточно розлучились.
З 1996 року заявниця та заявник почали проживати як чоловік і дружина. Син заявниці мешкає разом з ними від першого дня свого народження, а свого біологічного батька бачить рідко. Він називає п. Б., тобто свого рідного діда, татом. Пан Б. має намір усиновити хлопчика, оскільки це дозволено внутрішнім правом.
У травні 2002 року п. Б. звернувся до керівника відділу реєстрації актів цивільного стану у Варінгтоні, аби дізнатись, чи може він одружитись із п. Л. Йому відповіли, що укласти такий шлюб можливо лише після смерті сина заявника (першого чоловіка заявниці) та його матері, тобто першої дружини заявника.
Заявники звернулись за юридичною консультацією щодо того, чи є можливість оскаржити надану їм відповідь. Юрист їм відповів, що такої можливості немає, оскільки відповідь грунтується безпосередньо на законі, а саме – на Акті про шлюб від 1949 року.
Посилаючись на ст. 12 та ст. 14 Конвенції, заявники скаржились на те, що їм було відмовлено у можливості одружитись.
Суд спочатку відзначив, що обмеження щодо права чоловіка і жінки на укладення шлюбу та створення сім’ї не повинні бути настільки суворими, аби порушити саму сутність цього права.
Законодавча заборона на одруження між свекром та невісткою означала те, що заявникам було відмовлено в юридичному та соціальному визнанні їхніх відносин. Той факт, що шлюб гіпотетично міг бути укладений після того, як колишня дружина заявника і колишній чоловік заявниці померли б, не усував самої заборони. Суд зауважив, що за таких обставин у заявників залишалась можливість звернутись по допомогу до Парламенту. Втім Суд не оцінив таку можливість як прийнятну для захисту прав заявників. Підставою такої оцінки Суду стали винятковість і витратність цієї процедури, а також відсутність будь-яких чітких правил чи прецедентів, якими мав би керуватися Парламент у вирішенні відповідних питань.
Суд відзначив, що ціль, на яку згадана заборона була спрямована, а саме: збереження цілісності сім’ї, насправді аж ніяк не перешкоджала колишньому подружжю встановлювати близькі стосунки з іншими особами. Суд також зауважив, що ані інцест, ані інші кримінально-правові положення не перешкоджали спільному проживанню колишніх свекра та невістки. Відтак не було підстав стверджувати, що взаємини заявників могли б викликати у дитини заявниці відчуття збентеження чи емоційної непевності.
Суд звернувся до аналогічної справи, яку він розглянув раніше. У тій справі Суд встановив, що парламент Сполученого Королівства визнав перешкоди для подібного шлюбу такими, що не слугували якимось цілям державної політики. Суд, зі свого боку, визнав, що неузгодженість між задекларованими у відповідному законі державними цілями, з одного боку, та перешкодами стосовно укладення шлюбу між певними категоріями осіб, з іншого, підривала засади та логіку цього закону.
Стосовно передбаченої у законі парламентської процедури щодо застосування винятків у окремих ситуаціях (за відсутності будь-якого ризику виникнення шкоди внаслідок укладення шлюбу) Суд відзначив, що у законі не було передбачено можливості докладнішого з’ясування обставин відповідної ситуації. Зрештою Суд дійшов висновку, що у будь-якому разі процедура звернення до парламенту заради отримання виняткового дозволу на укладення шлюбу була надміру витратною та громіздкою, аби вважатись доступним та ефективним для зацікавлених осіб способом реалізувати свої права. Суд також вказав, що такий механізм здійснення права, за посередництвом якого доросла мисляча людина змушена піддати себе та своє приватне життя втручанню з боку сторонніх осіб, не може не викликати у нього застереження.
Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 12 Конвенції.
Зважаючи на те, що Суд визнав порушення ст. 12 Конвенції у цій справі, він зауважив, що жодного окремого питання стосовно порушення ст. 12 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції не виникало.
Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України М.Ю. Пришляк та П.М. Рабіновичем.