Справа „Двойних проти України”
(„Dvoynykh v. Ukraine”)
У рішенні, ухваленому 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України”, Суд постановив, що:
Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 2000 євро як компенсацію моральної шкоди та 100 євро на відшкодування судових витрат.
Заявник Микола Олександрович Двойних є громадянином України, народився 1947 року і мешкає у м. Сімферополі. На час подій у справі він був директором компанії.
23 березня 2000 року заявника було заарештовано за звинуваченням у розкраданні та у зловживанні службовим становищем. Наступного дня його помістили у слідчий ізолятор. У липні 2000 року заявника було визнано винним та засуджено до чотирьох років позбавлення волі. Внаслідок розгляду апеляційної скарги заявника його було звільнено від покарання у вигляді ув’язнення з огляду на те, що він страждав на серцево-судинні захворювання та не становив небезпеки для суспільства. Отож, 1 грудня 2000 року заявника було звільнено з-під варти.
П. Двойних стверджував, що його утримували у камері площею 14 кв.м, у якій знаходилося 16 або 17 осіб. Окремі в’язні потерпали від туберкульозу та СНІДу. Він також відзначав, що через недостатню кількість ліжок в’язні змушені були спати почергово. Природне світло і свіже повітря стримувалися щільними віконницями. Натомість тьм’яне електричне світло постійно було увімкненим. Камерні приміщення були брудними і насиченими тарганами та блохами. Гарячої води не було взагалі. А холодна вода подавалась тільки у ті приміщення, які були розташовані не вище четвертого поверху. До того ж, опалення у камерах було відключено.
Заявник також вказував, що денні прогулянки тривали не довше 35-40 хвилин. А сам зовнішній простір, куди в’язнів виводили, був не більшим за площу камерного приміщення. В’язням не дозволяли купувати ліки та їжу у продавців за межами СІЗО, незважаючи на те, що харчування в ізоляторі було цілком незадовільним.
Заявник скаржився на те, що його утримували в нелюдських і таких, що принижували гідність, умовах. Він зазначав про порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції.
Суд передусім зазначив, що твердження заявника про умови його перебування у СІЗО (а саме – інформація про переповненість камер, їх невідповідність умовам гігієни, проблеми із вентиляцією приміщень і доступом природного світла та свіжого повітря у них, неналежні умови для щоденних прогулянок) були підтвердженні висновками Комітету Ради Європи із запобігання катуванням, нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню (далі – Комітет). Представники Комітету відвідали слідчий ізолятор Сімферополя у вересні 2000 року, саме у той час, коли заявник там знаходився. А відтак, висновки Комітету стали надійною основою для здійснення Судом оцінки умов ув’язнення заявника упродовж періоду від березня до грудня 2000 року.
Хоча Уряд і спростовував інформацію заявника щодо розміру камерних приміщень, однак навіть ті дані, котрі були офіційно подані Урядом, викликали серйозне занепокоєння. Адже у відповідних матеріалах вказувалося, що залежно від часу на одного в’язня припадало від 1,3 до 2,25 кв. м площі. На думку Суду, ця інформація свідчить про вкрай надмірну переповненість камер. У зв’язку з цим він нагадав, що сам цей факт викликав питання про порушення ст. 3 Конвенції.
Суд далі відзначив, що тривалість перебування у таких умовах була серйозним обтяжуючим фактором. Адже упродовж 23-х годин заявнику доводилось перебувати у приміщенні, куди не надходило ані свіже повітря, ані денне світло. Суд також звернув особливу увагу на той факт, що в’язні змушені були чергуватися, аби поспати. До того ж, у заявника, як й у інших в’язнів, не було необхідного гігієнічного приладдя.
Суд, зважаючи на викладене, дійшов висновку, що перебування понад вісім місяців у таких умовах мало заподіяти заявнику значних фізичних і моральних страждань. Власне, такі умови принижували людську гідність і цілком могли призвести до виникнення у заявника відчуття приниження й особистого знецінення. Тому Суд постановив, що умови утримування заявника у СІЗО м. Сімферополя становили поводження, яке принижує людську гідність. Відтак мало місце порушення ст. 3 Конвенції.
Суд також постановив про порушення ст. 13 Конвенції, встановивши те, що заявнику не вдалося отримати компенсацію шкоди, заподіяної умовами його ув’язнення.