ВАСИЛЕВА ПРОТИ ДАНІЇ

(VASILEVA v. DENMARK)

У справі «Василева проти Данії»

Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до

якої увійшли судді:

— п. K. Л. Розакіс (C. L. Rozakis), Голова Суду

— п. П. Лоренцен (P. Lorenzen)

— пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens)

— пані Н. Важич (N. Vajić)

— п. Е. Левіц (E. Levits)

— п. А. Ковлер (A. Kovler)

— п. В. Заґребельськи (V. Zagrebelsky)

— та пані С. Нієльсен (S. Nielsen), заступник Секретаря Суду,

після наради за зачиненими дверима 4 вересня 2003 року, постановляє таке рі%

шення, ухвалене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 52792/99) проти Королівства Данії, пода%

ною до Суду згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основ%

них свобод (Конвенція) громадянкою Болгарії пані Софійкою Василевою (за%

явниця) 10 серпня 1999 року.

2. У Суді заявницю представляла пані Ханне Ґулліц (Hanne Gullitz), адвокат,

що практикує в м. Оргусі (Århus). Уряд Данії представляла його уповноважена

особа, п. Ганс Клінґенберґ (Hans Klingenberg) з Міністерства закордонних справ

та помічник уповноваженої особи пані Ніна Гольст%Кристенсен (Nina Holst&

Christensen) з Міністерства юстиції.

3. Справа стосується затримання заявниці, яке тривало з 9:30 вечора 11 серп%

ня до 11 години ранку 12 серпня 1995 року. Заявниця посилається на пункт 1

статті 5 Конвенції.

639

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

4. Розгляд заяви було доручено другій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґ%

ламенту Суду). 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1

правила 25). Цю справу доручили новоствореній першій секції. Для розгляду

цієї справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) зі складу цієї секції було створено па%

лату, як це передбачено пунктом 1 правила 26.

5. Рішенням від 30 квітня 2002 року Суд оголосив заяву частково прий%

нятною.

6. І заявниця, і Уряд подали зауваження щодо суті справи (пункт 1 правила 59).

Порадившись зі сторонами, палата вирішила, що в проведенні слухання по суті

справи необхідності немає (пункт 2 (останнє речення) правила 59).

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. 11 серпня 1995 року під час поїздки в громадському автобусі в м. Оргусі

заявниця, жінка 1928 року народження, вступила в суперечку з контролером,

який звинуватив її в тому, що вона їхала без дійсного квитка. Коли він став ви%

писувати штрафну квитанцію, вона відмовилася назвати себе, у зв'язку з чим

контролер викликав поліцію. Працівники поліції зажадали від неї назвати своє

прізвище і адресу і, оскільки вона відмовилася зробити це, її заарештували від%

повідно до пункту 1 статті 755 та з огляду на вимоги статті 750 Закону про су%

дочинство (Retsplejeloven) і доставили до поліційної дільниці.

8. Як свідчать поліційні документи, у поліції вважали, що заявниці приблиз%

но шістдесят років. Після того як у неї вилучили її особисті речі, о 9:45 вечора,

її залишили в приймальній, а о 23:00, надавши їй можливість відвідати туалет,

працівники поліції помістили її в камеру затримання. 12 серпня 1995 року о 10:45

ранку заявниця назвала себе і об 11:00 ранку її звільнили.

9. Одразу після звільнення заявниця впала знесилена і її госпіталізували на

три дні до лікарні з діагнозом гіпертонічного кризу.

10. Обвинувального акту у зв'язку з тим, що заявниця відмовилася назвати

себе, їй не пред'явили. Чим завершився спір заявниці з автобусним підприєм%

ством — невідомо.

11. 16 серпня 1995 року заявниця звернулася зі скаргою на затримання до

начальника поліції м. Оргусу (Politimesteren i Århus). Листом від 14 вересня 1995

року начальник поліції прокоментував згадані події, зазначивши, зокрема, що

заявниця не мала при собі жодних документів, які б посвідчували її особу, що

вона учинила істерику і відмовилася назвати себе, і що, внаслідок всього цього,

її, з міркувань безпеки, помістили в камеру затримання. Крім того, начальник

поліції вказав на те, що, коли заявниця перебувала в камері, працівники поліції

реґулярно навідувалися до неї і зверталися до неї через переговорний пристрій,

640

Василева проти Данії

але вона щоразу відповідала пронизливим криком і впертою відмовою назвати

себе.

12. 14 червня 1996 року заявниця звернулася з вимогою відшкодування шко%

ди, спричиненої затриманням. Начальник поліції прийняв рішення стосовно

цієї вимоги 18 червня 1996 року; у відповідній частині його листа, відправлено%

го до заявниці того ж дня, було зазначено:

«У зв'язку з Вашою попередньою скаргою, ... 14 вересня 1995 року до Вас

надійшов лист... від старшого суперінтенданта HJH. [Моя] відповідь на Ва%

шу скаргу ... суттєво не відрізнятиметься від змісту [того листа].

Однак, з огляду на Ваш відносно літній вік, я знаходжу прикрим той факт,

що під час Вашого перебування в камері затримання до Вас, всупереч обі%

цянки, не навідався лікар.

Взагалі я вважаю, що той факт, що Вас забрали до поліційної дільниці, по%

містили в камеру затримання і тримали в камері з 23:00 до 11:00 ранку, коли

Вас звільнили — тобто, у підсумку 12 годин — може значною мірою пояс%

нюватися Вашою поведінкою та небажанням відповідати на запитання, на

які поліція потребувала відповіді.

Це рішення може бути оскаржено до Міністерства юстиції...

Висунуту Вами вимогу відшкодування у зв'язку з позбавленням свободи

розгляне реґіональний прокурор, який вже одержав копію цього листа».

13. Заявниця не зверталася до Міністерства юстиції зі скаргою на рішення

начальника поліції, але 31 липня 1996 року вона оскаржила це рішення до ре%

ґіонального прокурора у м. Віборзі (Statsadvokaten i Viborg), який 6 лютого 1997

року відмовився присудити їй компенсацію.

14. Згідно зі статтею 1018 Закону про судочинство, 5 і 12 березня 1997 року

заявниця звернулася до генерального прокурора, і той 25 листопада 1997 року

підтвердив правомірність згаданого рішення.

15. Після цього, посилаючись на статтю 1018 Закону про судочинство, заяв%

ниця вчинила позов про відшкодування до Оргуського міського суду (Retten i

Århus). Прокуратура стверджувала, що арешт заявниці і тривалість її затриман%

ня були наслідками її поведінки. 26 червня 1998 року відбулося судове засідан%

ня, на якому заявниця, яку представляв захисник, пояснила, зокрема, що вона

відмовилася назвати своє прізвище контролерові частково через своє обурення

і частково через те, що на той момент він вже був знайомий з нею. Вона ствер%

джувала, що працівники поліції не розпитували її і не говорили з нею, коли

здійснювали її затримання, під час переїзду до поліційної дільниці та після

прибуття до дільниці. У неї вилучили ряд особистих речей, серед яких, за її сло%

вами, були різні листи від державних органів, на яких можна було знайти її

прізвище. 17 вересня 1998 року чотири працівники поліції були заслухані як

свідки. Двоє працівників поліції, які здійснювали затримання, пояснювали,

зокрема, що заявниця двічі відмовилася на їхню вимогу назвати своє прізвище

та адресу і відмовилася зробити це після того, як її попередили, що її затрима%

641

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ють у разі відмови надати ці дані. Розмовляти із заявницею було важко, оскіль%

ки вона пронизливо кричала в істериці. З прибуттям до поліційної дільниці її

припровадили до оперативного чергового, і вона знову відмовилася назвати

себе. При ній не було жодних документів, які б посвідчували її особу. Праців%

ник поліції, який ніс чергування 11 серпня 1995 року, пояснив, зокрема, що

після неодноразових невдалих спроб дізнатися від заявниці її прізвище й дату

народження він їх припинив і залишив заявницю в приймальній, куди, при%

наймні, одного разу, до закінчення свого чергування о 23:00, навідався, щоб ще

раз спитати у неї ці дані, але й ця спроба виявилася безуспішною. Працівник

поліції, який ніс чергування з 6:30 ранку 12 серпня 1995 року, стверджував, зо%

крема, що вранці він неодноразово посилав свого колеґу до камери, аби той

спробував здобути від заявниці необхідні дані, але їм вдалося зробити це лише

приблизно о 10:45 ранку, після чого її і було звільнено. Як свідчить довідка від

9 липня 1996 року, подана начальником поліції м. Оргусу, справа заявниці ре%

тельно обговорювалася на нараді з групою працівників поліції, які несуть чер%

гування. Зокрема, було вказано на те, що після того, як заявницю помістили в

камеру затримання, її не відвідав лікар, що тривалість її перебування в умовах

затримання становила чимало годин, і що заходи, які вживалися того вечора,

протягом ночі та вранці для здобуття інформації про особу заявниці, виявилися

незадокументованими. Оперативникам на майбутнє наказали призначати на

початку кожного свого чергування одного зі своїх колеґ відповідальним за за%

триманих.

16. У рішенні від 25 вересня 1998 року міський суд зазначив:

«Оскільки [заявниця] не назвала свого прізвища і адреси двом [зазначено

прізвища] працівникам поліції, вона тим самим порушила статтю 750 Зако%

ну про судочинство, який передбачає можливість призначення штрафу. Та%

ким чином, відповідно до пункту 1 статті 755 Закону про судочинство, [за%

явницю] могли затримати.

Крім того, коли заявницю доставили до поліційної дільниці одразу після за%

тримання, вона відмовилася назвати своє прізвище та адресу, і тому її зали%

шили в приймальній. Невідомо, які заходи вживалися для встановлення

особи [заявниці] у проміжок з 23:00 по 06:30 ранку, протягом якого шести%

десятисемирічна [заявниця], принаймні, деякий час перебувала в камері за%

тримання і протягом якого, як свідчить наявна інформація, їй відмовили в

медичній допомозі. З огляду на той факт, що [заявниця] була затримана за

порушення статті 750 Закону про судочинство, працівники поліції, які не%

сли чергування, були зобов'язані не припиняти спроб встановлення її особи

та подбати про те, щоб тривалість затримання не виявилася довшою за ту,

що є пропорційною до підстави затримання, здійснюваного відповідно до

принципів, викладених у пункті 1 статті 760 та пункті 4 статті 755 Закону

про судочинство. Зважаючи на ці обставини, суд визнає, що не було підстав

подовжувати затримання заявниці до 11:00 ранку наступного дня. Отже,

[заявниця] має право на компенсацію у розмірі 2 200 датських крон, відпо%

відно до пункту 1 статті 1018 a Закону про судочинство».

642

Василева проти Данії

17. Сторона обвинувачення оскаржила це рішення до Високого суду Захід%

ної Данії (Vestre Landsret). Під час розгляду справи у цьому суді заявниця дещо

змінила своє показання, яке вона давала в міському суді — тепер вона визнала,

що поліція вимагала від неї до і після моменту затримання надати свої особисті

дані і що вона відмовилася зробити це через своє обурення. Двоє працівників

поліції, яких заслухали в міському суді, повторили свої показання.

18. 11 лютого 1999 року Високий суд виніс у справі заявниці рішення, в яко%

му зазначив таке:

«Оскільки [заявниця] порушила статтю 750 Закону про судочинство, її мог%

ли затримати відповідно до пункту 1 статті 755 Закону про судочинство.

Під час затримання та протягом подальшого тримання [заявниці] в полі%

ційній дільниці від неї постійно вимагали назвати свою особу та адресу, але

вона відмовлялася зробити це. Крім того, вона не мала при собі жодних до%

кументів, які б посвідчували її особу і які б могли допомогти поліції вста%

новити її прізвище та адресу. Нарешті, [заявницю] звільнили одразу після

того, як вона назвала своє прізвище та адресу.

З огляду на ці обставини, немає підстав присуджувати [заявниці] будь%яку

компенсацію відповідно до підпункту а пункту 1 статті 1018 Закону про су%

дочинство.

До того ж, оскільки не встановлено обставин, які б могли служити підста%

вою для присудження компенсації відповідно до підпункту а пункту 2 стат%

ті 1018, [суд ухвалює рішення на користь органів обвинувачення]».

19. Клопотання заявниці від 24 лютого 1999 року про надання дозволу на

апеляцію до Верховного суду (Højesteret) було відхилено Радою з дозволів на

апеляцію (Procesbevillingsnævnet) 25 травня 1999 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

20. У відповідних положеннях Закону про судочинство зазначено:

Пункт 2 статті 101

«Реґіональні державні прокурори здійснюють нагляд за поведінкою началь%

ників поліції в рамках кримінального судочинства та розглядають скарги на

рішення, прийняті начальниками поліції стосовно порушення криміналь%

них проваджень. Рішення реґіональних державних прокурорів не підляга%

ють оскарженню до Генерального прокурора або до Міністерства юстиції...»

Пункт 1 статті 109

«Міністр юстиції здійснює керівництво поліцією і здійснює свої повнова%

ження через Національного комісара поліції, комісара Компенґаґенської

поліції та начальників поліційних підрозділів».

643

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

Стаття 750

«... Кожна особа зобов'язана назвати своє прізвище, адресу та дату народже%

ння на вимогу поліції. Невиконання такого обов'язку карається штрафом».

Стаття 755

«1. Поліція може затримати будь%яку особу, якщо є підстави підозрювати її

у вчиненні кримінального правопорушення, яке підлягає переслідуванню з

боку прокуратури, якщо затримання видається необхідним заходом для по%

передження подальших кримінальних злочинів, для забезпечення присут%

ності цієї особи протягом відповідного часу або для запобігання її взаємодії

з іншими. ...

4. Затримання не здійснюється, якщо, з огляду на характер справи або об%

ставини справи в цілому, позбавлення свободи видається непропорційним

заходом».

Стаття 758

«1. При здійсненні затримання поліція повинна, наскільки це можливо за

даних обставин, виявляти поблажливість до особи, якої це стосується. До%

тримуючись вимог статті 792 e, поліція може обшукати і оглянути її та її

одяг з метою вилучення речей, які вона може використати при виявленні

агресії, або для втечі, або які можуть становити небезпеку для неї самої чи

для інших людей. Поліція вповноважена здійснити тимчасову виїмку таких

предметів, а також грошей, знайдених під час обшуку затриманої особи. В

інших випадках стосовно затриманої особи не встановлюються обмеження

особистої свободи, окрім тих, яких потребує мета затримання та інтереси

охорони громадського порядку.

2. Поліція має якомога оперативніше поінформувати особу, яку вона затри%

мує, про висунуті проти неї обвинувачення та про час її затримання. Дотри%

мання цієї вимоги має простежуватися у відповідному поліційному звіті».

Пункт 1 статті 760

«Зі зникненням підстави для затримання затриману особу має бути негайно

звільнено».

Стаття 1018 a

«1. Будь%яка особа, яку було затримано або яка перебуває під вартою у

зв'язку з кримінальним переслідуванням, має право на відшкодування за%

подіяної цим шкоди, якщо обвинувачення знято або якщо її виправдано...

2. Навіть незважаючи на те, що умови для призначення компенсації за пун%

ктом 1 не задоволені, компенсація може бути призначена, якщо відповідне

позбавлення свободи не можна вважати пропорційним до підсумку кримі%

644

Василева проти Данії

нального переслідування або якщо його визнано необґрунтованим на ін%

ших конкретних підставах.

3. Таку компенсацію може бути зменшено або в ній може бути відмовлено,

якщо такі заходи стали наслідком поведінки самої обвинуваченої особи».

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ

ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

21. Заявниця скаржилася, що її затримання з 9:30 вечора 11 серпня 1995 року

по 11:00 ранку 12 серпня 1995 року становило порушення пункту 1 статті 5

Конвенції, який проголошує:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не мо%

же бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процеду%

ри, встановленої законом:

a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного при%

пису суду або для забезпечення виконання будь%якого обов'язку, вста%

новленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадже%

ння її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої пі%

дозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважа%

ється необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі

після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою

застосування наглядових заходів виховного характеру або законне за%

тримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетен%

тного органу;

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних за%

хворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або нарко%

манів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозво%

леному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура де%

портації або екстрадиції.

A. Арґументи сторін

22. Заявниця стверджувала, що її затримання не було «законним», оскільки

пункти 1 і 4 статті 755 Закону про судочинство передбачають можливість затри%

мання лише на короткий проміжок часу, необхідний для встановлення особи

645

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

затриманого. Крім того, вона стверджувала, що не було проведено її допиту у

зв'язку з висунутим проти неї обвинуваченням і що поліційного звіту, як цього

вимагає стаття 758 зазначеного Закону, підготовлено не було. До того ж, за її

твердженням, її затримання суперечило положенням статті 760 Закону, оскіль%

ки у ньому не було необхідності і воно виявилося надто тривалим.

23. Щодо вимоги пропорційності, заявниця вказувала на те, що, хоча дат%

ський закон дозволяє короткотривале затримання у випадку дрібних правопо%

рушень, затримання за відмову назвати своє прізвище, адресу та дату наро%

дження, як цього вимагає стаття 750 Закону про судочинство, не може тривати

більше, ніж кілька годин. Максимальну тривалість такого затримання доцільно

було передбачити законодавством. Однак, оскільки це питання законодавст%

вом не врегульоване, застосовним є лише принцип пропорційності.

24. Заявниця вважала, що, незалежно від того, який законний інтерес мала

поліція в здобутті інформації про її особу, здійснене з такою метою затримання,

яке тривало понад тринадцять годин і суб'єктом якого була шестидесятисе%

мирічна жінка з послабленим здоров'ям, явно суперечило всім міркуванням

пропорційності.

25. Нарешті, вона стверджувала, що затримання не є тим засобом, яким слід

примушувати затриманого назвати себе. У цьому зв'язку заявниця стверджу%

вала, що працівники поліції, незважаючи на те, що в їхньому розпорядженні

були вилучені у неї речі, не спромоглися самостійно їх вивчити, щоб з'ясувати

її особу. Таким чином, затримання, метою якого було з'ясування її особи, може

вважатись тільки засобом чинення тиску.

26. Уряд стверджував, що затримання заявниці здійснювалося відповідно до

процедури, встановленої Законом, і що воно передбачено підпунктом b) пунк%

ту 1 статті 5. За твердженням Уряду, цей захід було вжито відповідно до пункту 1

статті 755 та статті 750 Закону про судочинство, оскільки заявниця відмовилася

надати інформацію про свою особу, незважаючи на те, що це є чітко визначе%

ним і конкретним обов'язком.

27. Ключове питання полягало в тому, чи тривало це затримання довше, ніж

було необхідно, або, іншими словами, чи відповідало воно вимозі пропорцій%

ності, яка випливає як із Закону про судочинство, так і з Конвенції.

28. Заявниця відмовилася повідомити свої особисті дані поліції і, як це та%

кож встановив Високий суд у своєму рішенні від 11 лютого 1999 року, вона не

мала при собі будь%яких документів, які б могли посвідчувати її особу. Оскільки

поліція не мала будь%якої іншої можливості здобути таку інформацію, затри%

мання видавалося єдиним відповідним засобом примусити її до виконання

цього обов'язку.

29. Уряд указував на те, що якщо б поліція не могла затримати особу в такій

ситуації, будь%хто міг би, в принципі, уникнути судочинства, відмовившись на%

звати себе. Отже, можливість застосування поліцією такого заходу для встанов%

лення особи громадянина є основоположною передумовою виконання нею

своїх завдань і забезпечення таким чином охорони правопорядку.

646

Василева проти Данії

30. Разом з тим очевидним є те, що поліція повинна відповідним і достатнім

чином намагатися встановити особу затриманого. На думку Уряду, саме так і

діяла поліція в цій справі у проміжок з 9:30 до 11:00 вечора 11 серпня 1995 року

та з 6:30 по 10:45 ранку 12 серпня 1995 року. Отже, ключове питання полягає у

визначенні наявності підстав звинувачувати поліцію за той очевидний факт,

що у проміжок часу з 11:00 вечора до 6:30 ранку вона не вимагала від заявниці

назвати себе. Уряд вважав, що поліція не могла робити цього, і те, що вона на%

дала заявниці можливість поспати уночі, слід вважати розумним. До того ж,

Уряд нагадав той факт, що вранці, на нову вимогу поліції, заявниця знову по%

вторила свою відмову назвати себе. Вона змінила свою позицію лише о 10:45

ранку, завдяки чому її одразу після цього було звільнено.

31. У підсумку Уряд зазначив, що принцип пропорційності було дотримано.

B. Оцінка Суду

32. Пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає передусім, аби затримання було «за%

конним», передумовою чого є, зокрема, дотримання процедури, встановленої

законом. Тут Конвенція відсилає, по суті, до національного права і проголошує

обов'язок дотримання відповідних матеріально%правових і процесуальних норм,

одночасно вимагаючи, щоб позбавлення свободи відповідало меті статті 5, а

саме — забезпеченню для відповідної особи ґарантій проти свавілля. Період

перебування під вартою буде, в принципі, законним, якщо він був призначе%

ний відповідно до ухвали суду (див. «Бенхем проти Сполученого Королівства»

(Benham v. the United Kingdom) від 10 червня 1996 року, Reports of Judgments and

Decisions 1996%III, с. 752–753, п. 40 і п. 42).

33. Крім того, перелік винятків стосовно права на свободу, ґарантованого

пунктом 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відпо%

відає меті цього положення, а саме — забезпеченню кожному ґарантій проти

свавільного позбавлення його свободи (див., зокрема, рішення у справі «Джу%

лія Манцоні проти Італії» (Giulia Manzoni v. Italy) від 1 липня 1997 року, Reports

1997%IV, с. 1191, п. 25).

34. Той факт, що заявницю «позбавили свободи» у розумінні пункту 1 стат%

ті 5 Конвенції, не заперечується (див. також рішення у справі «Вітольд Літва

проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), № 26629/95, ECHR 2000%III). Також не

заперечується й те, що затримання здійснювалося відповідно до пункту 1 стат%

ті 755 і статті 750 Закону про судочинство, оскільки заявниця відмовилася

виконати свій обов'язок з повідомлення на вимогу поліції свого прізвища, ад%

реси та дати народження. Незаперечним є й те, що захід затримання заявниці

як такий здійснювався відповідно до процедури, встановленої датським зако%

нодавством.

647

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

35. Уряд стверджував, що затримання заявниці має розглядатися у світлі

підпункту b) пункту 1 статті 5, оскільки вона відмовилася виконувати чітко ви%

значений і конкретний обов'язок повідомити інформацію про свою особу —

обов'язок, передбачений статтею 750 Закону про судочинство. Заявниця не за%

явила про свою незгоду з такою оцінкою, і Суд не вбачає підстав для іншої

оцінки.

36. Суд нагадує, що підпункт b) пункту 1 статті 5 дозволяє здійснювати за%

тримання лише для «забезпечення виконання» передбаченого законом обо%

в'язку. Це означає, що, принаймні, має існувати факт невиконання особою

покладеного на неї обов'язку, а затримання має здійснюватися з метою забез%

печення його виконання і такий захід не може мати карального характеру.

Одразу після того, як відповідний обов'язок виконано, підстава для затриман%

ня за підпунктом b) пункту 1 статті 5 зникає.

37. Нарешті, має бути вставнолений баланс між важливістю забезпечити

негайне виконання обов'язку, про який йде мова, та значимістю права на сво%

боду (див., зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «Новіцка проти Польщі» (Nowicka

v. Poland), № 30218/96, п. 61, від 3 грудня 2002 року, неопубліковане; «В. проти

Франції» (B. v. France), № 10179/82, рішення Комісії від 13 травня 1987 року,

Decisions and Reports (DR) 52, с. 111; та «Рейнтьєнс проти Бельгії» (Reyntjens v.

Belgium), № 16810/90, рішення Комісії від 9 вересня 1992 року, DR 73, с. 136).

При визначенні такої рівноваги має також ураховуватися такий фактор, як три%

валість затримання (див. «МакВей та інші проти Сполученого Королівства»

(McVeigh and Others v. the United Kingdom), заяви №№ 8022/77, 8025/77, 8027/77,

рішення Комісії від 18 березня 1981 року, DR 25, с. 37–38 і с. 42; «Йогансен

проти Норвегії» (Johansen v. Norway), заява № 10600/83, рішення Комісії від

14 жовтня 1985 року, DR 44, с. 162).

38. У справі, що розглядається, Суд нагадує, що заявницю затримали о 9:30

вечора 11 серпня 1995 року з огляду на те, що вона відмовилася виконати обо%

в'язок з повідомлення, на вимогу поліції, інформації про свою особу, як це пе%

редбачено статтею 750 Закону про судочинство, що такий обов'язок вона по%

годилася виконати лише 10:45 ранку 12 серпня 1995 року, і що одразу після

цього її було звільнено. Це означає, що заявницю затримали з метою «забезпе%

чення виконання» обов'язку, як це передбачає підпункт b) пункту 1 статті 5

Конвенції, і що її було звільнено одразу після того, як цей обов'язок було вико%

нано. Залишається визначити, чи було за обставин цієї справи забезпечено від%

повідну рівновагу між значимістю, яку має в демократичному суспільстві вико%

нання такого обов'язку взагалі, та значимістю права на свободу. При цьому Суд

має врахувати такі фактори: характер обов'язку, що випливає з відповідного за%

конодавства, і, зокрема, його основна мета й завдання; особа, яку затримали,

та конкретні обставини, які призвели до її затримання; та тривалість перебува%

ння цієї особи в умовах затримання.

648

Василева проти Данії

39. Суд передовсім розглянув обов'язок, про який йдеться. Суд знову вказав

на те, що спір заявниці з контролером щодо того, чи був її квиток дійсним для

проїзду в автобусі, не має безпосереднього стосунку до цього конкретного обо%

в'язку. Заявницю затримали виключно на тій підставі, що вона відмовилася

надати інформацію про свою особу поліції, не виконавши, таким чином, обо%

в'язок, передбачений статтею 750 Закону про судочинство. Суд погоджується з

тим, що передбачена для поліцїі можливість встановлювати особу громадянина

є основоположною передумовою виконання нею своїх завдань і забезпечення

в такий спосіб охорони правопорядку. До того ж, Суд нагадує про зобов'язання,

яке оскаржувалось у згаданій вище справі Рейнтьєнса — у ній йшлося про вста%

новлення «звичайної» практики перевірок особи громадянина, незалежно від

існування підозри щодо вчинення ним злочину, тоді як невиконання такого

обов'язку, як це мало місце у справі Василевої, могло каратися штрафом.

40. Далі Суд перейшов до питання, кого саме і через які саме обставини за%

тримала поліція. Суд нагадує, що в згаданому вище рішенні у справі «Новіцка

проти Польщі» йшлося про заявницю 1940 року народження, яку було затри%

мано з метою проведення її психіатричного обстеження в контексті приватного

обвинувачення, що виникло із суперечки між сусідами. У згаданому вище

рішенні у справі «МакВей та інші проти Сполученого Королівства» заявника%

ми були троє чоловіків, віком від тридцяти одного до сорока восьми років, яких

при в'їзді до Сполученого Королівства затримали для перевірки з міркувань

безпеки — цю обов'язкову процедуру було запроваджено з метою протидії те%

роризму. Розглядаючи їхню справу, Комісія виходила з того, що вони — як вони

самі це стверджували — були лише добросовісними курортниками, але також

погодилася, що їх затримали за вказівкою співробітника, який здійснював ог%

ляд і вирішив, на підставі наявної у нього інформації, що їх необхідно переві%

рити ретельніше, ніж це можна зробити в порту, куди вони прибули з Ірландії.

У згаданому вище рішенні у справі Йогансена заявником був чоловік 1956 року

народження, який не бажав проходити ані військову, ані цивільну службу. У

справі «В. проти Франції» заявникові було приблизно сорок років, коли його

двічі затримували за те, що він втручався і заважав діям працівників поліції

стосовно третіх осіб. У справі Рейнтьєнса заявником був тридцятип'ятирічний

чоловік, який принципово відмовився носити з собою ідентифікаційну картку.

У справі, що розглядається, заявниця відмовилася назвати себе автобусному

контролерові, з яким вона вступила в суперечку щодо того, чи був її проїзний

квиток дійсним. Була викликана поліція, але їй також вона відмовилася на%

звати своє прізвище та адресу. Таким чином, хоча заявницю затримали ви%

ключно з огляду на те, що вона відмовилася надати поліції інформацію про

свою особу, мотив дій поліцейських стосовно неї був пов'язаний з їхнім завдан%

ням з охорони правопорядку. До того ж, на думку Суду, як державні, так і при%

ватні транспортні підприємства виявилися б безпорадними, якщо б вони не

мали змоги отримувати ефективну допомогу з боку поліції у випадках, коли

649

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

виявляється, що пасажир їде без дійсного квитка і відмовляється назвати себе.

Суд знову вказує на те, що на момент затримання вік заявниці становив 67

років. Однак, згідно зі звітом стосовно цього затримання, поліція вважала, що

їй приблизно шістдесят років. Крім того, розглядаючи питання щодо стану її

здоров'я та її госпіталізації 12 серпня 1995 року, Суд зважає, зокрема, на те, що

факт обізнаності поліції на момент затримання про наявність у заявниці гіпер%

тонічної хвороби доведено не було. Зазначивши, що у Високому суді заявниця

пояснила, що відмовилася назвати себе поліції через те, що була обурена, Суд

також урахував, що таке її обурення й небажання співпрацювати тривало до

10:45 ранку 12 серпня 1995 року. Зважаючи на ці обставини, Суд визнає, що за%

тримання заявниці з метою встановлення її особи відповідало вимогам Закону

про судочинство та підпункту b) пункту 1 статті 5 Конвенції.

41. Щодо тривалості її затримання, Суд повторює, що в згаданій вище справі

«Новіцка проти Польщі» він постановив, що перебування заявниці в умовах

затримання, яке в загальному підсумку тривало вісімдесят три дні, становило

порушення статті 5 Конвенції. У згаданому вище рішенні у справі «МакВей та

інші проти Сполученого Королівства» Комісія дійшла висновку, що, з огляду

на винятковий характер справи, існували достатні підстави для затримання за%

явника на строк приблизно сорока п'яти годин. Що стосується згаданого вище

рішення у справі В., у відповідному діючому на той час французькому законі

зазначалося: «співробітники кримінальної поліції вповноважені, для цілей

проведення судових розслідувань або запобігання порушенню громадського

порядку, зажадати від кожного надати документи, які посвідчують його особу,

і, у разі необхідності, доставити його до поліційної дільниці з метою встанов%

лення його особи. Затримання громадянина, доставленого до поліційної діль%

ниці з такою метою, не може тривати більше, ніж шість годин». Ураховуючи

коротку тривалість затримання заявника в поліційній дільниці (одна і чотири

години, відповідно), Комісія вирішила, що справедливу рівновагу між необхід%

ністю забезпечувати виконання зазначеного обов'язку та необхідністю ґаран%

тувати право на свободу було забезпечено. Такого самого висновку вона дійшла

у справі Рейнтьєнса, в якій йшлося про позбавлення заявника свободи протя%

гом двох з половиною годин. У справі, що розглядається, заявницю позбавили

свободи на тринадцять з половиною годин. Суд бере до уваги той факт, що з

9:30 до 11:00 вечора 11 серпня 1995 року та з 6:30 по 10:45 ранку 12 серпня 1995

року поліція робила неодноразові і безрезультатні спроби домогтися від неї ін%

формації про її особу, і, спираючись на факти, встановлені національними су%

дами, Суд визнає доведеним те, що заявниця не мала при собі жодних доку%

ментів, які б могли посвідчити її особу. Також Суд вказує на очевидний факт

згоди сторін стосовно того, що у проміжок з 11:00 вечора по 06:30 ранку будь%

яких зусиль щодо встановлення її особи поліція не докладала. За твердженням

Уряду, це можна пояснити тим, що поліція виходила з необхідності надати

заявниці можливість поспати. Погоджуючись, що такі міркування можуть бути

650

Василева проти Данії

доречними за певних обставин, Суд не визнає, що вони були доречними в цій

справі. До того ж, Суд не може погодитися з тим, що такі міркування можуть

взагалі мати пріоритет над обов'язком не допускати, щоб тривалість затри%

мання виявилася довшою, ніж та, що є пропорційною до підстави затримання.

На додаток — зважаючи на той факт, що 18 липня 1996 року начальник поліції

м. Оргусу знайшов прикрим той факт, що під час перебування заявниці в

камері затримання до неї, всупереч обіцянці, не навідався лікар — Суд зазна%

чає, що участь такої третьої особи могла б допомогти вийти з тієї ситуації неп%

орозуміння, в якій опинилися поліція і заявниця. До того ж, виходячи зі свого

зазначеного вище висновку стосовно заявниці та зважаючи на обставини, які

призвели до її затримання, а також на той факт, що невиконання заявницею

свого обов'язку, передбаченого статтею 750 Закону про судочинство, було дріб%

ним правопорушенням, яке могло каратися лише штрафом, Суд визнає, що в

будь%якому випадку її затримання не повинно було бути таким тривалим.

Тобто, тринадцять з половиною годин позбавлення заявниці свободи станов%

лять тривалість, довшу за ту, що була пропорційною до підстави її затримання.

42. Беручи до уваги зазначені вище фактори, Суд визнає, що, затягнувши за%

тримання заявниці до тринадцяти з половиною годин, органи влади тим самим

не спромоглися забезпечити справедливу рівновагу між необхідністю забез%

печувати виконання зазначеного обов'язку та необхідністю ґарантувати право

на свободу.

43. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

44. Стаття 41 Конвенції проголошує:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо

внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише

часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні

справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

45. Заявниця вимагала відшкодування моральної шкоди, спричиненої по%

збавленням свободи, у розмірі 10 000 датських крон, що дорівнює 1 346 євро

[примітка канцелярії Суду: на 29 жовтня 2002 року — дату висунення цієї ви%

моги]. На підтвердження своєї вимоги вона посилалася на стрес, який вона за%

знала внаслідок затримання, на тривалість перебування її в таких умовах, на

загальний стан свого здоров'я та на свій вік.

46. Уряд вважав, що достатню сатисфакцію за будь%яку моральну шкоду мо%

же становити сам по собі висновок про наявність у справі порушення статті 5

651

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

Конвенції. В альтернативному випадку, на думку Уряду, розмір компенсації має

бути досить обмеженим, оскільки, принаймні, певну частину тривалості затри%

мання слід вважати виправданою і оскільки така тривалість затримання заяв%

ниці значною мірою стала наслідком поведінки самої заявниці. Таким чином,

розмір компенсації не може перевищувати 2 200 датських крон, що дорівнює

296 євро — саме таку суму компенсації призначив заявниці міський суд, керу%

ючись положеннями національного законодавства.

47. Враховуючи обставини цієї конкретної справи та керуючись принципом

справедливості, Суд вважає доцільним призначити заявниці компенсацію у

розмірі 500 євро.

B. Судові витрати

48. Заявниця вимагала компенсувати витрати, понесені нею у Високому су%

ді, у розмірі 1 000 датських крон (що дорівнює 135 євро). Також вона вимагала

компенсації за витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи у Суді.

49. Уряд не надав зауважень стосовно першої частини вимоги, але заявив

про неможливість призначення такої компенсації заявниці, оскільки вона вже

отримала безоплатну правову допомогу відповідно до національного законо%

давства, а компенсація судових витрат у Суді буде призначена їй у тому розмірі,

в якому такі витрати були необхідними та обґрунтованими. Заявниці вже тим%

часово було призначено 40 000 датських крон (що дорівнює 5 384 євро), але

точна сума компенсації ще має бути визначена.

50. Суд визнає наявність причинного зв'язку між вимогою компенсації су%

дових витрат заявниці у Високому суді та виявленим порушенням Конвенції.

Тому Суд призначає їй 135 євро. Щодо решти компенсаційних вимог заявниці,

Суд указує на те, що в Данії діє Закон про правову допомогу за державний кошт

(Lov 1999&12&20 nr. 940 om retshjælp til indgivelse og førelse af klagesager for interna&

tionale klageorganer i henhold til menneskerettighedskonventioner), згідно з яким заяв%

ники можуть отримувати таку правову допомогу у зв'язку з поданням скарг та

розглядом їхніх справ у міжнародних органах у світлі положень конвенцій з

прав людини. У зв'язку з цим Суд також зазначає, що заявниця вже тимчасово

одержала 5 384 євро відповідно до зазначеного закону. Зважаючи на ці обста%

вини, Суд визнає факт одержання заявницею відшкодування згідно з націо%

нальним законодавством і не вбачає підстав для призначення їй будь%якої до%

даткової компенсації судових витрат.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

51. Суд вважає, що відсотки у разі несвоєчасної виплати компенсації мають

визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського централь%

ного банку плюс три відсоткові пункти.

652

Василева проти Данії

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було допущено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Постановляє,

a) що протягом трьохмісячного строку від дня, коли це рішення стане оста%

точним, держава%відповідач, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції,

повинна виплатити заявниці такі суми компенсації:

i) 500 євро — за моральну шкоду;

ii) 135 євро — за судові витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи у

Високому суді;

iii) будь%який податок, якщо він стягується з вищезазначених сум;

b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку

на названі суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної

позичкової ставки Європейського центрального банку, чинної у відповід%

ний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти.

3. Відхиляє решту вимог заявниці стосовно справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 25 вересня 2003 року,

відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Підпис:

Крістос Розакіс

Голова Суду

Сьорен Нієльсен

заступник Секретаря Суду

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґ%

ламенту Суду, до цього рішення долучено окрему думку суддів Тюлкен і За%

ґребельськи, яка збігається з позицією більшості Суду.

Парафовано: K. Р.

Парафовано: С. Н.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ ТЮЛКЕН І ЗАҐРЕБЕЛЬСЬКИ,

ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ СУДУ

Ми разом зі своїми колеґами голосували за висновок про наявність поруше%

ння пункту 1 статті 5 Конвенції і в основному погоджуємося з арґументацією

653

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

більшості. Але, враховуючи те, що порушення статті 750 Закону про судочин%

ство карається лише штрафом, і поділяючи думку міського суду, викладену в

його рішенні від 25 вересня 1998 року (див. п. 16), ми б додали, що, з огляду на

пункт 4 статті 755 зазначеного закону (див. п. 20), через свою непропорційну

тривалість зазначене затримання заявниці було незаконним. Оцінка обставин

з такої позиції надала б Суду інші і достатні підстави для формулювання вис%

новку про наявність у цій справі порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

654

Вибрані справи Європейського суду з прав людини

Випуск V

Укладач: О. Павліченко

Дизайн та верстка: СПД ФО «Тютюкін»

8 (050) 583%64%10

Підписано до друку 08.03.2008 р.

Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 38,13. Обл.%вид. арк. 35,71.

Наклад 2000 прим. Зам. № 8-186

Надруковано у видавництві «Фенікс»

03680, м. Київ, вул. Шутова, 13%б

свідоцтво ДК № 271 від 07.12.2000 р.