ВАН ДЕР ЛЕР ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ

(VAN DER LEER

v. THE NETHERLANDS)

У справі «Ван дер Лер проти Нідерландів»¹

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою, — згідно зі статтею 43

Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та від%

повідними положеннями Реґламенту Суду — до складу якої увійшли такі судді:

— п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

— п. Дж. Кремона (J. Cremona)

— п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

— п. Ж. Де Мейє (J. De Meyer)

— п. Х. А. Каррілло Сальседо (J. A. Carrillo Salcedo)

— п. Н. Валтікос (N. Valticos)

— п. а С. К. Мартенс (S. K. Martens)

— а також М.%А. Ейссен (M.%A. Eissen), Секретар Суду, та Г. Петцольд (H. Pet%

zold), заступник Cекретаря Суду,

після наради за зачиненими дверима 27 вересня 1989 року і 22 січня 1990 року

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини

(Комісія) 13 вересня 1988 року — у межах тримісячного строку, встановленого

¹Примітка канцелярії:

Справі привласнено номер 12/1988/156/210. Перше число — порядковий номер справи у списку

справ, поданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа — це, відповідно,

порядковий номер справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, та порядковий

номер заяви, з якої бере початок ця справа, у списку відповідних заяв до Комісії.

627

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 11509/85)

проти Нідерландів, поданою до Комісії, згідно зі статтею 25, громадянкою Ні%

дерландів пані Хендрікою Вільхельміною Ван Дер Лер у травні 1984 року.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Нідер%

ланди визнали обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46). Запит був поданий

з метою отримати рішення стосовно того, чи свідчать факти справи про пору%

шення державою%відповідачем своїх зобов'язань за пунктами 1, 2 і 4 статті 5 та

пунктом 1 статті 6 Конвенції.

2. У відповідь на запит, поданий відповідно до підпункту d) пункту 3 прави%

ла 33 Реґламенту Суду «А», заявниця повідомила про свій намір взяти участь у

провадженні і призначила адвоката, який представлятиме її (правило 30).

3. До складу палати, що мала бути створена, увійшов як ex officio член

п. С. К. Мартенс, суддя, обраний від Нідерландів (стаття 43 Конвенції), та

п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 29 вересня 1988 року у

присутності Секретаря Голова Суду шляхом жеребкування визначив прізвища

п'яти інших членів, а саме: п. Дж. Кремони, п. А. Шпільманна, Ж. Де Мейє,

Х. А. Каррілло Сальседо та п. Н. Валтікоса (кінцеве положення статті 43 Кон%

венції та пункт 4 правила 21).

4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21) п. Рюссдаль

через Секретаря Суду проконсультувався з уповноваженою особою Уряду Ні%

дерландів (Уряд), представником Комісії та представником заявниці стосовно

необхідності проведення письмової процедури (пункт 1 правила 37). Прова%

дження спочатку було призупинено з огляду на триваючі між Урядом і заявни%

цею переговори стосовно дружнього вреґулювання, але 30 січня 1989 року упов%

новажена особа Уряду повідомила Секретаря Суду про провал переговорів.

Після цього, відповідно до розпорядження Голови Суду, 26 квітня канцеля%

рія отримала меморандум Уряду. Зауваження заявниці, які стосувалися лише її

вимог за статтею 50, були подані 20 вересня 1989 року. 6 липня секретар Комісії

проінформував Секретаря Суду, що представник Комісії подаватиме свої за%

уваження на слуханні.

5. У період з 6 липня по 24 жовтня 1989 року і Комісія, і Уряд, і заявниця по%

дали ряд документів на запит, з яким Секретар Суду звернувся до них за вка%

зівкою Суду. 24 жовтня 1984 року Уряд також подав свої зауваження стосовно

вимог заявниці за статтею 50.

6. Після консультацій через секретаря Суду з особами, які мали бути присут%

німи на слуханні в Суді, 7 липня 1989 року Голова Суду розпорядився про від%

криття усного провадження 26 вересня (правило 38).

7. Відкрите слухання відбулося у призначений день у Палаці прав людини у

Страсбурзі. Безпосередньо перед його відкриттям Суд провів підготовче засі%

дання.

На судовому розгляді були присутні:

628

Ван дер Лер проти Нідерландів

а) від Уряду

пані Д. С. Ван Хекелом (D. S. Van Heukelom),

помічник юридичного радника,

Міністерство закордонних справ,

уповноважена особа,

консультант,

п. Я. С. Де Вейкерслот Де Веєрдестейн

(J. C. De Wijkerslooth De Weerdesteijn),

адвокат,

пані Р. Е. Ван Ґален%Геррманн

(R. E. van Galen%Herrmann),

Міністерство юстиції,

радник;

b) від Комісії

п. Г. Данеліус (H. Danelius),

с) від заявниці

представник;

пані Г. Е. М. Латер (G. E. M. Later),

адвокат і прокурор,

представник,

радники.

п. В. Я. Я. Лос (W. J. J. Los),

п. Я. Леґемате (J. Legemaate),

Суд заслухав звернення пані Ван Хекелом і п. Де Вейкерслот Де Веєрдестейн

від імені Уряду, п. Данеліуса від імені Комісії та пані Латер від імені заявниці.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Пані Хендріка Вільхельміна Ван Дер Лер (Hendrika Wilhelmina van der Leer) —

громадянка Нідерландів. Нині вона проживає в Гаазі.

9. 28 вересня 1983 року мер Гааги видав розпорядження про позбавлення

свободи пані Ван дер Лер шляхом примусового тримання її у місцевій психі%

атричній лікарні. У минулому її вже неодноразово позбавляли свободи таким

чином. Після того, як 3 жовтня 1983 року голова районного суду (Arrondisse&

mentsrechtbank) виніс рішення, яким відмовив у подовженні строку позбавлен%

ня її свободи, вона все%таки залишилася в лікарні добровільно.

18 листопада 1983 року, на клопотання її чоловіка, суддя кантонального суду

(Kantonrechter) Гааги санкціонував примусове тримання пані Ван Дер Лер у тій

самій лікарні протягом шести місяців. Клопотання підтверджувалося медич%

ною декларацією психіатра, який обстежував її 16 листопада 1983 року. У цій

декларації психіатр дав негативну відповідь на запитання, чи буде заслуховува%

ння пані Ван Дер Лер суддею позбавленим мети або недоцільним з медичної

точки зору [тобто: не підтвердив недоцільності її заслуховування].

Суддя кантонального суду не проводив заслуховування, і тому не було й

протоколу. В його постанові було зазначено, що медична декларація є достат%

629

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

нім свідченням необхідності поміщення заявниці у психіатричну лікарню. За%

здалегідь надруковані на стандартному бланку цієї постанови слова про відсут%

ність необхідності в проведенні заслуховування з огляду на те, що воно було б

позбавлено мети або було б недоцільним з медичної точки зору, були закрес%

лені.

Пані Ван Дер Лер не повідомили про рішення позбавити її свободи, і копію

відповідної надрукованої постанови вона не отримувала.

10. 28 листопада 1983 року, після того, як її помістили в умови ізоляції, вона

дізналася, що її тримають у зазначеному закладі примусово, і тоді вона негайно

зв'язалася зі своїм адвокатом. 6 грудня адвокат звернувся до ради лікарні з кло%

потанням про її звільнення. 15 грудня рада відхилила це клопотання, посилаю%

чись на висновок медичного директора лікарні, який заперечував проти цього.

Тоді 20 грудня 1983 року це клопотання було відправлено до прокурора (Officier

van Justitie), який 6 лютого 1984 року передав його до гаазького районного суду.

11. Районний суд проводив слухання 5 березня, 16 квітня і 7 травня 1984

року. Щоразу під час цих слухань пані Ван Дер Лер була представлена своїм

представником. 26 березня 1984 року районний суд оголосив про своє бажання

заслухати лікаря, який лікував заявницю, і наказав йому з'явитися на слухання

та надати медичні звіти лікарні. Однак цю проміжну постанову виконано не

було — ані на слуханні 16 квітня, ані на слуханні 7 травня 1984 року. У цей ос%

танній зазначений день суд — за відсутності доказів про те, що внаслідок своєї

психічної хвороби пані Ван Дер Лер становить небезпеку — виніс постанову

про її звільнення.

12. Але пані Ван Дер Лер, за допомогою свого чоловіка, вже покинула лікар%

ню без дозволу ще 31 січня 1984 року.

Лікарня оформила її відсутність як випробувальну відпустку з 7 лютого, але

вона дізналася про це з опосередкованих джерел лише у березні.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

13. Застосування заходів з позбавлення свободи стосовно осіб, які стражда%

ють на психічні розлади, реґулюється в Нідерландах Законом від 27 квітня 1884

року про державний нагляд за психічно хворими особами, який відомий ще як

Закон про психічно хворих осіб (Krankzinnigenwet).

A. Процедура невідкладної примусової госпіталізації

хворого до психіатричного закладу

14. За обставин, які вимагають термінової примусової госпіталізації «психіч%

но хворої» особи до психіатричного закладу, мер уповноважений видати відпо%

відне розпорядження. Згідно зі статтею 35 (с) згаданого Закону, він повинен

передусім отримати висновок психіатра або, якщо це виявляється неможли%

630

Ван дер Лер проти Нідерландів

вим, — висновок якого%небудь іншого медичного працівника. Одразу після ви%

дання розпорядження він повинен поінформувати про це прокурора і передати

йому медичну декларацію, на якій ґрунтується його рішення. Не пізніше ніж

наступного дня після цього, прокурор має передати її до голови районного су%

ду, з клопотанням, у разі необхідності, про подовження строку примусового

тримання особи в психіатричному закладі. Голова суду повинен прийняти рі%

шення впродовж трьох днів. Якщо він відмовляється винести постанову про

подовження тримання особи в психіатричному закладі, застосування такого

заходу має бути негайно припинено.

B. Видання постанови про тимчасову госпіталізацію

хворого до психіатричного закладу

15. Стаття 12 Закону дозволяє, зокрема, чоловікові (дружині) психічно хво%

рої особи звернутися до судді місцевого кантонального суду з письмовим кло%

потанням про дозвіл на тимчасове поміщення цієї особи в психіатричний за%

клад в інтересах громадської безпеки та в інтересах особи, про яку йдеться.

Згідно зі статтею 16 Закону, до такого клопотання має додаватися вмотиво%

вана медична декларація компетентного лікаря, який спеціалізується на ліку%

ванні психічних і нервових розладів. У такій декларації має бути зазначено, що

відповідна особа страждає на психічний розлад і що необхідним або доцільним

є лікування її в психіатричній лікарні. У декларації також має, наскільки це

можливо, вказуватися на те, чи буде — з огляду на стан хворого — заслухову%

вання його суддею позбавленим мети або недоцільним з медичної точки зору.

16. Суддя виносить постанову про надання дозволу на тимчасову госпіталі%

зацію особи до психіатричного закладу, якщо медична декларація сама по собі

або в поєднанні з відповідними фактами чи поданими документами, достатнім

чином доводить, що лікування даної особи в психіатричній лікарні є «необ%

хідним або доцільним» (пункт 1 статті 17 Закону). Згідно з тлумаченням цих слів

Верховним судом (Hoge Raad) Нідерландів, вони означають, що така примусова

госпіталізація хворого має здійснюватися в разі, якщо він становить небезпеку

для самого себе, для інших або для загального громадського порядку і що ця

небезпека є такою, що необхідним або доцільним видається лікування його

в психіатричній лікарні (рішення від 4 листопада 1983 року, Nederlandse Juris&

prudentie (NJ) 1984, no. 162).

Суддя зобов'язаний заслухати особу, про необхідність поміщення якої у пси%

хіатричну лікарню йдеться в клопотанні, але винятком є випадок, коли на під%

ставі медичної декларації суддя доходить висновку, що таке заслуховування буде

позбавленим мети або недоцільним з медичної точки зору (пункт 3 статті 17).

Верховний суд постановив, що рішення не заслуховувати хворого має містити

відповідне обґрунтування (рішення від 27 листопада 1981 року, NJ 1983, no. 56).

Суддя повинен запросити, «наскільки це можливо», інформацію, зокрема,

від особи, яка подала згадане клопотання, та від чоловіка (дружини) хворого

(пункт 4 статті 17).

631

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

Згідно зі статтею 72 Інструкції І (Reglement I), виданої на виконання Закону

про організацію судової влади (wet op de rechterlijke organisatie), на таких «заслу%

ховуваннях і опитуваннях» (terechtzittingen en verhoren), здійснюваних суддею,

має бути присутнім секретар суду.

Постанова про примусову госпіталізацію психічно хворої особи не підлягає

оскарженню і їй не повідомляється (пункти 1 та 8 статті 17); клопотання про

подовження її чинності має бути подано упродовж шести місяців від дати

винесення постанови (стаття 22).

C. Звільнення хворого з психіатричного закладу

17. Згідно зі статтею 29 Закону, хворий має право у будь%який час звернутися

до ради лікарні з клопотанням про свою виписку. Рада повинна негайно отри%

мати консультацію медичного директора закладу. Якщо у своєму висновку лі%

кар заперечує проти виписки, рада має передати клопотання, разом з цим ви%

сновком, до прокурора, який, як правило, передає його далі на розгляд до

районного суду.

18. Щодо цієї процедури, стаття 29 містить посилання на статтю 23, згідно з

якою районний суд наділений повноваженням (але не зобов'язаний) заслухати

хворого. Проте, рішенням від 2 грудня 1983 року (NJ 1984, no. 164) Верховний

суд постановив, що, у світлі статті 5 Конвенції, ці положення мають тлумачи%

тися як такі, що надають особі, яку таким чином (через примусову госпіталіза%

цію) позбавлено свободи, право бути заслуханою і право подати докази, які,

можливо, допоможуть їй домогтися свого звільнення. З цього випливало не ли%

ше право на отримання адвокатської допомоги, але також право вимагати при%

сутності експерта, аби спростовувати арґументи ради лікарні.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

19. У своїй заяві (№ 11509/85) від 18 травня 1984 року до Комісії пані Ван Дер

Лер стверджувала, що позбавлення її свободи шляхом примусової госпіталіза%

ції до психіатричної лікарні не здійснювалося «відповідно до процедури, вста%

новленої законом», і не було «законним» у значенні пункту 1 статті 5 Конвен%

ції. Вона також скаржилася, що були порушені пункти 2 і 4 статті 5, оскільки її

не повідомили про постанову від 18 листопада 1983 року і не надали можливос%

ті домогтися від суду здійснення без зволікання (speedily) контролю щодо за%

конності цього позбавлення свободи. Нарешті, вона стверджувала, що, на по%

рушення пункту 1 статті 6, її позбавили можливості здійснити своє право на

справедливий судовий розгляд у зв'язку зі спором навколо її прав і обов'язків

цивільно%правового характеру.

20. Комісія оголосила заяву прийнятною 16 липня 1986 року.

У своїй доповіді від 14 липня 1988 року (стаття 31) Комісія висловила одно%

стайну думку, що було допущено порушення пунктів 1, 2 і 4 статті 5, і що пору%

632

Ван дер Лер проти Нідерландів

шення пункту 1 статті 6 допущено не було. Повний текст доповіді Комісії і

текст окремої думки наведені в додатку до цього судового рішення¹.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5

21. Заявниця стверджувала, що вона є потерпілою внаслідок порушення

пункту 1 статті 5, у відповідному положенні якого зазначено:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не мо%

же бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процеду%

ри, встановленої законом:

...

e) законне затримання … психічнохворих …;

...»

Вона стверджувала, що постанова про позбавлення її свободи шляхом при%

мусової госпіталізації до психіатричної лікарні не була видана «відповідно до

процедури, встановленої законом», у зв'язку з чим цей захід був незаконним.

Перш за все, суддя кантонального суду, перед тим, як винести цю постанову,

не заслухав пані Ван Дер Лер, хоча, згідно зі статтею 17 (3) Закону про психічно

хворих осіб, він був зобов'язаний зробити це, оскільки психіатр не висунув

будь%якого заперечення стосовно такого заслуховування (див. пункт 9 вище).

Крім того, вона стверджувала, що згадана постанова не відповідала умовам,

на яких, згідно з практикою Верховного суду Нідерландів та Європейського су%

ду з прав людини, має ґрунтуватися чинність такого заходу. Не було очевидним

те, що суддя встановив, що вона становила небезпеку для самої себе, для інших

або для загального громадського порядку. Заявниця висловила сумнів у тому,

що декларація психіатра була експертним висновком, достатньо об'єктивним

для підтвердження висновку про наявність у неї психічного розладу у значенні

підпункту е) пункту 1 статті 5 Конвенції.

Далі вона вказувала на те, що суддя кантонального суду повинен був також

заслухати її чоловіка (пункт 4 статті 17 Закону про психічно хворих осіб) або,

принаймні, він повинен був пояснити, чому він не зробив цього.

Нарешті, вона стверджувала, що не було дотримано статтю 72 Інструкції І,

виданої на виконання Закону про організацію судової влади, яка вимагає при%

сутності секретаря суду на відповідних заслуховуваннях і опитуваннях, здійс%

нюваних суддею (див. пункт 16 вище).

¹Примітка канцелярії Суду:

З практичних міркувань додаток з'явиться лише разом з друкованою версією судового рішення

(том 170, серія А публікацій Суду (Publications of the Court), але копію доповіді Комісії можна одержати

з канцелярії Суду.

633

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

22. На думку Суду, головне питання, яке має бути вирішено у цій справі, по%

лягає у визначенні того, чи було оспорюване позбавлення свободи «законним»

і, зокрема, чи було дотримано при його призначенні «процедуру, встановлену

законом». Тут Конвенція відсилає, по суті, до національного права і проголо%

шує обов'язок дотримання відповідних матеріально%правових і процесуальних

норм, одночасно вимагаючи, аби позбавлення свободи відповідало меті стат%

ті 5, а саме — забезпеченню для особи процесуальних ґарантій проти свавілля

(див., зокрема, рішення у справі Вінтерверпа, від 24 жовтня 1979 року, серія A,

№ 33, с. 17–18 і 19–20, п. 39 і 45; рішення у справі Боцано, від 18 грудня 1986

року, серія А, № 111, с. 23, п. 54; і рішення у справі Буамара, від 29 лютого 1988

року, № 129, с. 20, § 47).

23. Незважаючи на вимоги Закону про психічно хворих осіб, суддя канто%

нального суду не заслухав пані Ван Дер Лер перед тим, як санкціонувати по%

збавлення її свободи, хоча юридичні умови, за якими таке заслуховування

могло бути скасовано, виконані не були. Він повинен був, принаймні, вказати

у своєму рішенні мотиви, за яких він вирішив відступити у цьому зв'язку від

думки психіатра. Уряд з цим погодився.

Отже, у зв'язку з цією обставиною мало місце порушення пункту 1 статті 5.

24. Виявивши факт недотримання цієї суттєво важливої процесуальної ви%

моги, Суд не вбачає за необхідне розглядати інші скарги заявниці, які вона

подала з посиланням на пункт 1 статті 5.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 5

25. Заявниця скаржилася на порушення пункту 2 статті 5, який проголошує:

«Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою

для нього мовою про підстави його арешту і про будь%яке обвинувачення,

висунуте проти нього».

За її твердженням, це положення надавало їй право бути негайно поінфор%

мованою про винесення постанови щодо позбавлення її свободи. У дійсності,

вона дізналася про таке рішення цілком випадково — коли її ізолювали.

26. Уряд визнав той факт, що пані Ван Дер Лер треба було негайно поінфор%

мувати, але доводив, що така вимога випливала з пункту 4 статті 5. Крім того,

за твердженням Уряду, пункт 2 не був застосовним у цій справі, оскільки при%

сутність слів «арешт» (arrest) і «обвинувачення» (charge) говорило про те, що це

положення поширювалося лише на справи, порушені на підставі криміналь%

ного закону. І це підтверджувалося присутністю сполучника «і» (and).

27. Суд не може не бачити кримінально%правової конотації слів, вжитих у

пункті 2 статті 5. Однак він погоджується з Комісією в тому, що вони мають

тлумачитись «автономно» — зокрема, відповідно до мети і завдання статті 5, які

полягають у забезпеченні кожному захисту проти свавільного позбавлення

свободи. Таким чином, зміст слова «арешт», присутнє в пункті 2 статті 5, вихо%

634

Ван дер Лер проти Нідерландів

дить поза межі змісту кримінально%правових заходів. Так само, використову%

ючи слова «будь%яке обвинувачення» (анг. — «any charge» /франц. — «toute accu&

sation»), автори Конвенції, мали намір охарактеризувати можливий випадок,

який ураховує це положення, а не встановити умову його застосовності.

28. Таке тлумачення підтверджується наявністю безпосереднього зв'язку між

пунктами 2 і 4 статті 5. Будь%яка особа, яка має право ініціювати судове про%

вадження, аби домогтися невідкладного прийняття рішення щодо законності її

затримання, не зможе ефективно скористатися цим правом, якщо її негайно і

відповідним чином не буде поінформовано про те, чому її позбавили свободи

(див., mutatis mutandis, рішення у справі «X. проти Сполученого Королівства»

(X v. The United Kingdom) від 5 листопада 1981 року, серія А, № 46, с. 28, п. 66).

Пункт 4 не встановлює будь%якого розмежування між тими, кого позбавили

свободи, і тими, кого заарештували або затримали. Отже, виключати останню

категорію осіб зі сфери застосування пункту 2 статті 5 підстав немає.

29. Дійшовши висновку про застосовність пункту 2 статті 5, Суд має визна%

чити, чи було дотримано це положення у цій справі.

30. Заявниця перебувала в лікарні, де проходила лікування як «добровіль%

ний» пацієнт. Лише 28 листопада 1983 року, коли її помістили в умови ізоляції,

вона дізналася, що вже не може вільно і за власним бажанням покинути лікар%

ню через постанову, яку було винесено за десять днів до цього (див. пункти 9 і

10 вище). Уряд цього не оспорював.

31. Отже, видається очевидним те, що ані спосіб, в який її поінформували

про заходи з позбавлення її свободи, ані те, скільки часу пішло на повідом%

лення їй цієї інформації, не відповідали вимогам пункту 2 статті 5. Насправді,

доведення до її відома згаданих заходів видавалося ще більш значущим з огляду

на те, що вона ще до прийняття суддею кантонального суду такого рішення

перебувала в психіатричній лікарні, і, отже, воно фактично не змінило її си%

туацію.

У підсумку мало місце порушення пункту 2 статті 5.

ІII. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5

32. Заявниця скаржилася на подвійне порушення пункту 4 статті 5, який

передбачає таке:

«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вар%

тою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання

встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, як%

що затримання є незаконним».

Вона, перш за все, стверджувала, що є потерпілою внаслідок порушення її

права бути негайно і відповідним чином поінформованою про такі факти і про

підстави, на яких ґрунтується позбавлення її свободи, для того, щоб мати змогу

635

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ініціювати провадження, про яке йдеться в цьому положенні. По%друге, вона

стверджувала, що, оскільки рішення районного суду щодо законності оскаржу%

ваної постанови було винесено лише через п'ять місяців після ініціювання від%

повідного провадження, немає підстав вважати, що це рішення приймалося

«без зволікання».

33. Тут Суд одразу має зауважити, що контроль щодо законності, якого ви%

магає пункт 4 статті 5, не був у цьому випадку інкорпорований у рішенні про

позбавлення заявниці свободи, оскільки суддя, перед тим як санкціонувати

цей захід, не забезпечив одну з основоположних процесуальних ґарантій, які

мають забезпечуватися у сфері позбавлення свободи (див. пункт 23 вище і рі%

шення у справі Де Вільда, Оомса і Версипа (De Wilde, Ooms and Versyp), від

18 червня 1971 року, серія А, № 12, с. 40–41, п. 76). Отже, заявниці повинні

були надати можливість ініціювати відповідне провадження.

34. Питання про інформацію, яку треба було довести до відома заявниці, Суд

вже розглянув у контексті пункту 2 статті 5. Тому Суд не вважає за необхідне

знову розглядати його у світлі пункту 4 статті 5.

35. Визначаючи, чи було дотримано у цій справі вимогу встановлення «без

зволікання» законності позбавлення свободи, Суд бере до уваги існування де%

яких розбіжностей між позиціями учасників провадження стосовно методу ви%

значення періоду, який має розглядатися. Ґарантуючи заарештованим або

затриманим особам право ініціювати провадження, пункт 4 статті 5 також про%

голошує їхнє право на те, що, після порушення такого провадження, суд без

зволікання приймає рішення про їхнє звільнення, якщо їхнє позбавлення сво%

боди виявляється незаконним.

Ані той факт, що заявниця втекла з лікарні, ані навіть факт надання їй ви%

пробувальної відпустки не можуть усунути необхідність у такому рішенні. Пі%

сля того, як пані Ван Дер Лер покинула лікарню без дозволу, її в будь%який

момент могли повернути туди проти її волі. На її погляд, факт оформлення від%

пустки не змінив її ситуацію. Наслідком неможливості доведення рішення лі%

карні до відома заявниці було, скоріш за все, те, що вона й далі жила з по%

боюванням, що її можуть знову примусово повернути до цього закладу. Отже,

відповідний період починається з моменту, коли було подано клопотання про

її звільнення — і цей крок слід вважати у цьому випадку тотожним ініціюванню

провадження проти постанови про позбавлення свободи — і завершується да%

тою винесення судового рішення про її звільнення — тобто, йдеться про пері%

од з 6 грудня 1983 року по 7 травня 1984 року.

36. Таким чином, судове провадження тривало п'ять місяців. Враховуючи

конкретні обставини цієї справи, Суд вважає цей проміжок часу надмірно три%

валим. Як зазначалося в клопотанні пані Ван Дер Лер про звільнення, суддя не

заслуховував її перед тим, як санкціонувати позбавлення її свободи. До того ж,

ініціювання провадження могло виявитися значно уповільненим через неви%

конання обов'язку з інформування відповідних осіб про вжитий стосовно неї

636

Ван дер Лер проти Нідерландів

захід. Отже, існували переконливі підстави для недопущення будь%яких зво%

лікань. Як зізнався сам Уряд, прокурор, якому матеріали справи передали

20 грудня 1983 року, передав їх до Гаазького районного суду лише 6 лютого 1984

року (див. пункт 10 вище). З огляду на відсутність будь%яких обставин, які б

могли виправдати цю затримку, Суд визнає, що було допущено порушення

пункту 4 статті 5.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6

37. При розгляді справи в Комісії заявниця також послалася на пункт 1 стат%

ті 6, але на слуханні 26 вересня 1989 року цю свою скаргу вона відкликала. Суд

не вважає за необхідне розглядати це питання за власною ініціативою.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

38. Згідно зі статтею 50 Конвенції,

«Якщо Суд встановлює, що рішення або захід судового або будь%якого ін%

шого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково су%

перечить зобов'язанням, які випливають з …Конвенції, і якщо внутрішнє

право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію такого рішення

чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу

сатисфакцію».

39. Пані Ван Дер Лер вимагала передусім відшкодування матеріальної і мо%

ральної шкоди у розмірі 10 000 голландських гульденів. За її словами, окрім

шкоди, спричиненої їй незаконним позбавленням свободи, вона також зазнала

страждань через страх перед тим, що після втечі її можуть повернути до лікарні,

через триваюче судове провадження та через неможливість викинути з пам'яті

прикрі обставини позбавлення її свободи.

40. Вона також вимагала 30 997,55 гульденів на покриття витрат і гонорарів

адвоката, який представляв її в Комісії і Суді.

Уряд вказав на те, що вона отримала безоплатну правову допомогу. Уряд вва%

жав, що вона не довела той факт, що мусила сплачувати своєму адвокатові до%

даткові гонорари і що мала право на відшкодування цих витрат.

41. З метою досягнення дружнього вреґулювання, Уряд пропонував заявниці

компенсацію на загальну суму 15 000 гульденів, що покривала будь%яку спри%

чинену їй шкоду, а також витрати, понесені у зв'язку з адвокатським представ%

ництвом її в конвенційних органах. Цю пропозицію Уряд повторно оголосив

на слуханні.

42. На думку Суду, заявниця, скоріш за все, зазнала певної моральної шкоди.

Те, що суддя кантонального суду не заслухав її, породило, ймовірно, у неї по%

чуття зневіри, на додаток до страху перед можливістю вжиття заходів з повер%

нення її до лікарні, який вона відчувала під час затримки в судовому розгляді

637

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

справи, спричиненої неспроможністю прийняти відповідне рішення «без зво%

лікання».

Керуючись принципом справедливої оцінки розміру відшкодування за стат%

тею 50, Суд присуджує заявниці, за всіма пунктами її вимоги, компенсацію в

загальному розмірі 15 000 гульденів.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було допущено порушення пунктів 1, 2 і 4 статті 5.

2. Постановляє, що немає необхідності розглядати справу додатково у світлі

пункту 1 статті 6.

3. Постановляє, що Нідерланди мають сплатити заявниці 15 000 (п'ятнадцять

тисяч) голландських гульденів.

4. Відхиляє решту вимог стосовно справедливої сатисфакції.

Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому

засіданні у Палаці прав людини, Страсбург, 21 лютого 1990 року.

Підпис:

Рольф Рюссдаль

Голова Суду

Марк%Андре Ейссен

Секретар Суду

638