ГАТЧІНСОН РЕЙД

ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА

(HUTCHISON REID v. THE UNITED KINGDOM)

У справі «Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства»

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до

складу якої увійшли судді:

— п. Ґ. Ресс (G. Ress), Голова Суду

— п. І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto)

— сер Ніколас Братца (Nicolas Bratza)

— п. П. Куріс (P. Kuris)

— п. Б. Жупанчич (B. Zupančič)

— п. Дж. Хедіґан (J. Hedigan)

— пані М. Цаца%Ніколовська (M. Tsatsa%Nikolovska)

— а також п. В. Берже (V. Berger), Секретар Суду,

після наради за зачиненими дверима 30 січня 2003 року постановляє таке ріше%

ння, ухвалене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 50272/99) проти Сполученого Королівст%

ва Великої Британії та Північної Ірландії, поданою до Європейської комісії з

прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист

прав і основоположних свобод людини (Конвенція) громадянином Сполучено%

го Королівства паном Александром Льюїсом Гатчінсоном Рейдом (Alexander Lewis

Hutchison Reid) (заявник) 13 серпня 1998 року.

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані Й. Мак%

Кенна (Y. McKenna), адвокат, що практикує у м. Ґленрот (Glenroth). Уряд Спо%

348

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

лученого Королівства (Уряд) представляла його уповноважена особа п. Г. Лле%

веллін (H. Llewellyn), що працює в Міністерстві закордонних справ та у справах

Співдружності.

3. Заявник стверджував, що його незаконно утримують у психіатричній лі%

карні і що не було забезпечено негайного і справедливого розгляду питання

про законність подальшого його утримання. Він посилався на пункти 1 і 4 ста%

тті 5, а також на статтю 13 Конвенції.

4. Заява надійшла до Суду 1 листопада 1998 року, коли набрав чинності Про%

токол № 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11).

5. Заяву було передано до другої секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту

Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту Суду,

було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

6. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 правила 25). Спра%

ву було доручено новоствореній третій секції.

7. Ухвалою від 15 листопада 2001 року палата визнала заяву прийнятною.

8. І заявник, і Уряд подали зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59).

Сторони дали письмові відповіді на зауваження одна одної.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник, 1950 року народження, на даний момент примусово утримується

у карстерській (Carstairs) лікарні, графство Ланаркшир (Lanarkshire).

10. 8 вересня 1967 року заявника, якому на той час виповнилося 17 років, бу%

ло засуджено за умисне вбивство після того, як він визнав свою вину. Суд за%

слухав висновки двох консультантів%психіатрів, згідно з якими заявник страждав

на «слабоумство», яке, відповідно до Закону (Шотландії) про психічне здоров'я

1960 року, належить до числа психічних розладів, що потребують примусового

тримання в медичній установі (статті 6 і 23 (1)). Суд видав наказ про запобіжне

тримання заявника під наглядом у психіатричній лікарні. Ще один наказ об%

межував звільнення його від примусового утримання на невизначений строк

(статті 55 (1) і (7), а також 60 (1) Закону 1960 року). Хоча один лікар висловив

думку, що заявник страждав на психопатію або розлад особистості, це не було

підставою для рішення про примусове утримання.

11. 24 квітня 1972 року заявник утік з державної лікарні, проте того самого

дня його знову затримали.

12. Не пізніше 1980 року його перестали вважати хворим на слабоумство.

Єдиною медичною підставою для його примусового утримання після того був

діагноз «антисоціальний або психопатичний розлад особистості».

349

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

13. Після 1983 року пацієнтам, щодо яких було видано обмежувальний на%

каз, дозволялося раз на рік подавати на ім'я шерифа клопотання про звіль%

нення. Законом (Шотландії) про психічне здоров'я 1984 року (Закон 1984 року)

були змінені підстави поміщення до лікарень як звичайних громадян, так і па%

цієнтів%правопорушників. Згідно зі статтею 17, пацієнт, який страждає на стій%

кий психічний розлад, що виявляється лише у надмірній аґресивності або

виразно безвідповідальній поведінці, тобто на психопатичний або антисоці%

альний розлад особистості, може примусово утримуватися у медичній установі

тільки тоді, коли лікування в принципі може поліпшити його стан або запобіг%

ти погіршенню. Це відобразило загальний песимізм медиків стосовно корис%

ності лікування психопатів. Шериф мав звільнити пацієнта, щодо якого було

видано обмежувальний наказ, у випадку, якщо пацієнт не страждав на психіч%

ний розлад, що вимагав утримання його в медичній установі з метою лікува%

ння, і якщо таке лікування не було необхідним для здоров'я та безпеки самого

пацієнта або для захисту інших осіб (стаття 64 Закону 1984 року).

14. У 1985 році заявника було переведено до лікарні відкритого типу. 6 серп%

ня 1986 року він вчинив нове правопорушення, його заарештували і відправили

до в'язниці. Проти нього було відкрито дисциплінарне провадження за обвину%

ваченням у нападі на восьмирічну дитину і спробі її викрадення. Два консуль%

танти%психіатри надали психіатричні висновки. У своїх висновках від 14 серп%

ня 1986 року обидва вказали на розлад особистості заявника, проте ніхто з них

не вважав, що заявник страждає на психічний розлад, який потребує лікування

в медичній установі. Його було визнано осудним і здатним відповідати перед

судом. У результаті 26 вересня 1986 року шериф визнав його винним у нападі та

спробі викрадення, після чого його було засуджено до тримісячного позбав%

лення волі, а не до примусового поміщення в лікарню.

15. Коли закінчився строк ув'язнення заявника, державний міністр розпо%

рядився, відповідно до статті 68 (3) Закону 1984 року, повернути його до дер%

жавної лікарні на підставі наказів 1967 року — наказу про утримання в медич%

ній установі та обмежувального наказу. Державний міністр вдався до такого

заходу за рекомендацією консультанта%психіатра, який у своєму висновку від

8 серпня 1986 року зазначив, що про психічну ненормальність або психічну

хворобу ніщо більше не свідчило крім стійкої надмірної аґресивності та вираз%

но безвідповідальної поведінки. Хоча він не був переконаний, що за час лікува%

ння заявника у лікарні відкритого типу його поведінка суттєво поліпшилася,

проте єдиною можливою підставою для подальшого утримання його в лікарні

могла бути спроба змінити його аґресивну та виразно безвідповідальну пове%

дінку. На погляд консультанта, єдиним типом лікарняного режиму, що підхо%

див для такої мети, був більш надійний і краще організований режим, встанов%

лений у державній лікарні. Він також зауважив, що інцидент з дитиною був

приводом для серйозних сумнівів щодо безпеки інших людей у разі звільнення

заявника з%під нагляду в медичній установі, і саме з цієї причини він рекомен%

дував повернути заявника до державної лікарні. 7 жовтня 1986 року, у день звіль%

нення заявника із в'язниці, його повернули до державної лікарні.

350

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

16. Заявник неодноразово подавав клопотання про звільнення з лікарні. Від

лютого 1987 року до червня 1994 року шість психіатрів надали йому вісімнад%

цять — чи близько того — висновків, у більшості з яких говорилося, що він не

страждав на психічне захворювання, характер або тяжкість якого могли б бути

підставою для подальшого примусового утримання, оскільки він був невилі%

ковним. У деяких висновках стверджувалося, що продовження утримання було

або могло стати причиною погіршення його стану і що він потребував реабілі%

тації в іншій медичній установі. Від серпня 1986 року до травня 1994 року вісім

психіатрів підготували для державних установ загалом десять психіатричних

висновків, у яких також висловлювалися різні погляди щодо виліковності за%

явника.

17. Клопотання заявника про безумовне звільнення або звільнення на певних

умовах, подані шерифові 29 лютого 1988 року, 20 жовтня 1988 року та 12 травня

1992 року, були відхилені.

18. 8 квітня 1994 року заявник подав ще одне клопотання шерифові на під%

ставі статті 63 (2) Закону 1984 року. Психіатричні висновки були підготовлені у

травні–червні 1994 року. 14 червня та 1 липня 1994 року шериф заслухав доводи

у справі.

19. 19 липня 1994 року шериф відхилив клопотання заявника про звільнен%

ня. Він зауважив, що, відповідно до усталеної практики, тягар доведення лежав

на заявникові, який мав переконати його, шляхом зважування ймовірностей,

що було виконано умови статті 64 (1) (a) чи (b) (див. «Відповідне національне

право і практика» нижче, пункт 32). Шериф прочитав і вислухав висновки семи

консультантів%психіатрів. На його думку, вони одностайно вважали, що заяв%

ник страждає на психічний розлад, а саме — хронічний та постійний психопа%

тичний/антисоціальний розлад особистості, який виявляється у надмірно

аґресивній та виразно безвідповідальній поведінці. Шериф вважав, що в разі

звільнення заявника з'явиться дуже великий ризик вчинення ним нового пра%

вопорушення, і, можливо, це буде правопорушення сексуального характеру.

Він визнав, що, згідно зі свідченнями, розлад, на який страждав заявник, най%

імовірніше, можна було б не вважати підставою для поміщення його в лікарню,

якби не перше правопорушення, вчинене 1994 року, і зауважив, що, на думку

більшості свідків, заявник невиліковний і лікування, яке надавалося йому в

державній лікарні, не поліпшило і не могло поліпшити його стан. Незважаючи

на це, шериф дійшов висновку, що розлад заявника був тяжким і потребував

його утримання в медичній установі з метою лікування. Він заявив, що ніде в

Законі не сказано, що злочинець, про безстрокове запобіжне затримання якого

видав наказ Високий суд, має бути звільнений, якщо його стан не поліпшуєть%

ся. Так чи інакше, він погодився з доктором Вайтом (White), лікарем%курато%

ром заявника, який у своєму висновку написав:

«...в належно організованому середовищі державної лікарні, в умовах на%

гляду поліпшується контроль за спалахами гніву [заявника], в результаті чо%

го він виявляє меншу фізичну аґресивність. Є докази того, що при послаб%

351

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ленні режиму або нагляду [заявник] становить більшу загрозу для інших, —

прикладом є порушення ним умов звільнення... Лікування поліпшує його

стан і має продовжуватися».

20. Шериф також послався на висновок д%ра Сміта (Smith), у якому було

сказано:

«У той час (1967 рік) він був емоційно незрілим і неграмотним. Відтоді від%

бувся помітний проґрес у його обізнаності. Для нього виявився корисним

догляд з боку санітарів та лікарів у сталому середовищі, яке забезпечено в

державній лікарні».

21. Насамкінець шериф зробив такий висновок:

«У більшості медичних висновків сказано, що реабілітація має відбуватися

в іншій лікарні. Питання щодо можливості переведення туди заявника має

розглянути д%р Вайт; рішення повинен прийняти д%р Вайт, і не мені нале%

жить давати йому поради. Як вважається, реабілітація поліпшить стан паці%

єнта. ... Мені кажуть, що сьогодні психіатри не рекомендували б поміщення

до державної лікарні. Проте заявник уже був поміщений у лікарню й утри%

мувався там на законних підставах, і я не певен, що тепер він не страждає

на психічний розлад, характер або тяжкість якого вимагає його утримання

в медичній установі з метою лікування».

22. Рішення шерифа не підлягало оскарженню.

23. 28 лютого 1995 року державний міністр одержав повідомлення, що заяв%

ник звернувся з проханням надати йому правову допомогу для оскарження рі%

шення шерифа в порядку судової перевірки. У березні 1995 року прохання про

надання правової допомоги було відхилено. 16 жовтня 1995 року державного

міністра повідомили про нове прохання заявника про надання йому правової

допомоги. 17 листопада 1995 року Комітет з надання правової допомоги Шот%

ландії задовольнив це прохання.

24. 21 лютого 1996 року заявник подав клопотання до зовнішньої палати Се%

сійного суду про судову перевірку рішення шерифа, стверджуючи, що шериф

або припустився правової помилки, або прийняв рішення щодо апеляції, яке

було нелогічним, з огляду на докази. 16 травня 1996 року клопотання розглянув

лорд Роджер (Rodger). 29 травня 1996 року лорд Роджер відхилив клопотання,

визнавши цілком обґрунтованим висновок шерифа про те, що заявника нале%

жало утримувати в медичній установі з метою лікування. Він відхилив скаргу

заявника про те, що шериф поклав на нього надмірний тягар доведення; на

думку лорда Роджера, шериф застосував належний стандарт і дійшов правиль%

ного висновку, переконавшись у необхідності утримання заявника в медичній

установі з метою лікування.

25. 14 червня 1996 року заявник подав повторне клопотання, цього разу до

внутрішньої палати Сесійного суду. 28 червня 1996 року розгляд клопотання

було перенесено, з тим щоб заявник міг звернутися з проханням про правову

352

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

допомогу. 30 серпня 1996 року йому було забезпечено правову допомогу рішен%

ням Комітету з надання правової допомоги Шотландії. 7 листопада 1996 року

заявник подав клопотання про відновлення розгляду. 12 листопада 1996 року

внутрішня палата відкликала своє рішення про перенесення розгляду клопо%

тання. 23 січня 1997 року розгляд справи було призначено на 24–26 червня

1997 року. Саме у той період і відбувся розгляд.

26. 22 серпня 1997 року внутрішня палата Сесійного суду задовольнила кло%

потання і скасувала рішення шерифа. Вона постановила, що коли йдеться про

психопата, до числа підстав для звільнення, передбачених статтею 64 Закону

1984 року, належить і критерій, пов'язаний з «виліковністю», про який ідеться

у статті 17 Закону; відповідно до цього критерію, у випадку, коли особа страж%

дає на психічний розлад, що виявляється лише у надмірній аґресивності або

виразно безвідповідальній поведінці, лікування має бути таким, яке загалом

може поліпшити її стан або запобігти його погіршенню. Як визнала палата,

розглянувши матеріали справи, шериф дійшов неправильного висновку про

те, що заявник виліковний, і був зобов'язаний звільнити невиліковного паці%

єнта%психопата, щодо якого видано обмежувальний наказ.

27. 11 листопада 1997 року державний міністр подав апеляцію до Палати

лордів. 9 грудня 1997 року і 25 лютого 1998 року сторони погодилися на від%

кладення розгляду справи, з тим щоб зібрати необхідні документи. 31 березня

1998 року розгляд справи було призначено на 12 і 13 жовтня 1998 року.

28. Після зазначеного розгляду, 3 грудня 1998 року, Палата лордів задоволь%

нила апеляцію. У своєму рішенні члени Палати погодилися з внутрішньою па%

латою, що критерій, пов'язаний з виліковністю, належав до числа підстав для

звільнення, передбачених статтею 64, проте відхилила її підхід до матеріалів

справи. Вони постановили, що лікування, яке послаблює симптоми й прояви

психічного розладу, на який страждає психопат, становило лікування у сенсі

статті 17 (1), навіть якщо це лікування й не могло усунути сам розлад. Вони дій%

шли висновку, що внутрішня палата, розглядаючи клопотання про судову пе%

ревірку, не мала права замінити висновок шерифа щодо виліковності заявника

своїм висновком, хоча при розгляді апеляції це було б можливо.

29. Лорд Гаттон (Hutton) написав, зокрема:

«Зрозуміло, що сім психіатрів, які дали шерифові показання, розійшлися у

поглядах. Шериф визнав це і заявив, що, "згідно з думкою більшості свід%

ків, лікування, яке надавалося йому в державній лікарні, не поліпшило і не

могло поліпшити його стан". Проте шериф послався на свідчення д%ра Чиз%

віка (Chiswick), який обстоював безумовне звільнення [заявника], ствер%

джуючи, що "д%р Вайт вважатиме лікуванням свої плани контролювати гнів

тощо". І зрозуміло..., що шериф погодився з висновком д%ра Вайта — лі%

каря%куратора [заявника] про те, що начебто завдяки контролю за гнівом

[заявника] в належно організованому середовищі державної лікарні, в умо%

вах нагляду він почав виявляти меншу фізичну аґресивність. Іншими слова%

353

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ми, д%р Вайт висловив думку, що симптоми хвороби послаблювалися, а на

цій підставі шериф дійшов висновку, що лікування "має продовжуватися" з

метою полегшення стану хворого.

Тому, на мій погляд, лорд%ординарій мав рацію, не погодившись з ухвалою

внутрішньої палати, коли вирішив, що, виходячи з показань, одержаних

шерифом, було б неправильно постановити, що жоден розумний шериф не

дійшов би такого висновку, як він».

30. Лорд Гаттон вказав на можливість виникнення небезпеки у разі, якби

шериф був зобов'язаний дотриматися положення законодавства щодо психіч%

ного здоров'я і звільнити невиліковного психопата, здатного заподіяти шкоду

громадянам. Однак розв'язання суперечності між необхідністю захисту грома%

дян та вимогою психопата, визнаного винним багато років тому, щоб його біль%

ше не утримували в лікарні, оскільки лікування не може поліпшити його стан,

було справою Парламенту, а не суддів.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Закон (Шотландії) про психічне здоров'я 1984 року

(Закон 1984 року)

31. Стаття 17 (1) Закону 1984 року передбачає:

«На виконання розпорядження про поміщення до лікарні, виданого згідно

зі статтею 18 (1) Закону, особа може бути поміщена до лікарні та утриму%

ватися там на тих підставах, що:

a) вона страждає на психічний розлад, характер або тяжкість якого по%

требує лікування в медичній установі; і

(і) у випадку, коли особа страждає на психічний розлад, що виявляється

лише в надмірній аґресивності або виразно безвідповідальній пове%

дінці, лікування має бути таким, яке загалом може поліпшити її стан

або запобігти його погіршенню ...

... і

b) таке лікування необхідне для здоров'я чи безпеки цієї особи або для за%

хисту інших осіб, і його неможливо буде надавати, якщо вона не утри%

муватиметься в лікарні відповідно до цієї статті Закону».

32. Стаття 64 (1) Закону 1984 року передбачає:

«У випадку подання апеляції пацієнтом, обмеженим у праві пересування,

щодо якого видано обмежувальний наказ, шериф повинен видати розпо%

рядження про безумовне звільнення цього пацієнта, якщо переконається у

тому, що:

a) на момент розгляду апеляції пацієнт не страждає на психічний розлад,

характер або тяжкість якого вимагає утримання його в медичній уста%

нові з метою лікування; або

354

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

b) що надання такого лікування не є обов'язковим для здоров'я чи без%

пеки пацієнта або для захисту інших осіб; і (у будь%якому з цих двох ви%

падків)

c) що повернення пацієнта в обов'язковому порядку до лікарні для про%

довження лікування є недоцільним».

B. Подальші події

33. Закон (Шотландії) про правопорушення і покарання 1997 року з моменту

набрання ним чинності передбачав, що стосовно будь%якої особи, визнаної

винною у правопорушенні, за яке відповідним наказом її можуть помістити у

психіатричну лікарню, можна видати направлення до лікарні (або змішаний

наказ), згідно з яким цьому правопорушникові, хоча його й направлено до лі%

карні, водночас виноситься вирок. Якщо психічний стан правопорушника по%

ліпшиться до такої міри, що його утримання в лікарні більше не буде необхід%

ним, його можуть перевести до в'язниці для відбування решти покарання. Ці

положення, які не мали зворотної сили, не вплинули на становище заявника.

34. 2 серпня 1999 року, розглянувши справу «Ноель Раддл проти державного

міністра» (Noel Ruddle v. the Secretary of State), шериф видав наказ про звільнен%

ня пацієнта, що страждав на психічний розлад, оскільки «тест на виліковність»

дав неґативний результат. Повернення цього пацієнта до життя серед громади

викликало гучну публічну суперечку і спричинило видання новим парламен%

том Шотландії його першого закону.

35. 8 вересня 1999 року парламент ухвалив Закон Шотландії про психічне

здоров'я (громадська безпека та апеляції) 1999 року, яким було внесено зміни

до статті 64 Закону 1984 року, так що тепер шериф повинен був відхилити — в

інтересах захисту громадян від серйозної шкоди — будь%яку апеляцію пацієнта,

хворого на психічний розлад, який потребував утримання в лікарні, незалежно

від того, чи потрібне йому лікування.

Тепер стаття 64 (A1) Закону 1984 року передбачає:

«У випадку подання апеляції пацієнтом, щодо якого видано обмежуваль%

ний наказ, шериф повинен відхилити апеляцію, якщо переконається у то%

му, що на момент розгляду апеляції пацієнт страждає на психічний розлад,

характер якого потребує — в інтересах захисту громадян від серйозної шко%

ди — подальшого утримання пацієнта в лікарні, незалежно від того, потріб%

не йому лікування чи ні».

Як заявникові, так і державному міністрові цей закон також надавав право

на оскарження рішення шерифа до Сесійного суду.

36. Утримувані в лікарнях особи ініціювали провадження, inter alia, стосовно

того, чи мав парламент повноваження видати такий закон. 16 червня 2000 року

лорд%голова оприлюднив рішення внутрішньої палати Сесійного суду, яке від%

хиляло оскарження Закону, зокрема взявши до уваги принципи, передбачені

355

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

пунктами 1 і 4 статті 5 Конвенції (див. «А. проти міністрів Шотландії» (A. v. the

Scottish Ministers), 2000 Session Cases 1). 18 жовтня 2001 року судовий комітет

Таємної ради відхилив ще одну апеляцію, також дійшовши висновку, що обо%

в'язковість подальшого утримання в лікарні пацієнта, щодо якого видано обме%

жувальний наказ, у випадку, коли цього вимагає громадська безпека, незалеж%

но від того, чи виліковний його розлад психіки, не є несумісною з пунктом 1 (е)

статті 5 (див. «А. проти міністрів Шотландії», 2001 Scots Law Times 1331).

37. Доповідь комітету Міллана (Millan) щодо наслідків застосування Закону

(Шотландії) про психічне здоров'я 1984 року містила низку рекомендацій сто%

совно Закону 1999 року. Зокрема, в ній було піддано критиці розбіжність, що

виникла між підставами для поміщення до лікарні та підставами для звільне%

ння з неї:

«Обґрунтування подальшого утримання пацієнта має відбивати підстави,

на яких було ухвалено рішення про його утримання. Це важливий прин%

цип, який ми постійно підкреслюємо у своїй доповіді: нікого не слід утри%

мувати після зникнення підстав поміщення до лікарні. ...У результаті засто%

сування тесту на предмет громадської безпеки, передбаченого Законом

1999 року, деякі пацієнти, щодо яких було видано обмежувальний наказ,

будуть змушені залишатися в лікарні, хоча вони більше не відповідають

критеріям для поміщення до лікарні».

38. У січні 1999 року було оприлюднено доповідь комітету з розслідува%

ння діяльності відділу розладів особистості спеціалізованої лікарні в Ешворті

(Ashworth), присвячену питанням лікування та утримання правопорушників%

психопатів:

«6.3.1 Те, чи визнаний винним правопорушник отримає діагноз "психопа%

тичний розлад" і буде поміщений до лікарні на підставі відповідного наказу,

є, значною мірою, питанням випадковості. ...

Оскільки [визначення категорії розладів особистості] є правовим, а не ме%

дичним питанням і навряд чи ретельно перевіряється; майже кожен право%

порушник, що вдався до насильства, може потрапити до цієї категорії ...

...

6.3.8 Невизначеності, притаманні цьому процесові, називають "лотереєю"...

...

Загальні висновки

6.10.1 З огляду на всі свідчення, які ми вислухали і прочитали, очевидно, що

серед експертів усіх напрямів спостерігається широкий спектр поглядів що%

до лікування та контролювання розладу особистості, особливо його тяжкої

форми ...

...

6.10.5 Можна зробити кілька узагальнень, зі змістом яких згодні всі:

356

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

1. Деякі розлади особистості краще піддаються лікуванню, ніж інші; це —

менш тяжкі й менш пов'язані з насильством стани.

2. Деякі розлади особистості іноді можна вилікувати.

3. Деякі, зокрема тяжкі, розлади особистості погано піддаються лікуванню

або й зовсім не лікуються, хоча таким пацієнтам може принести користь

контроль за їхньою поведінкою і людяні умови утримання. ...

...

6.10.11 Ми не бачимо раціональних причин тримати представників цієї ду%

же погано керованої та неспокійної субкатегорії в дорогих терапевтичних

відділах, де щодо них застосовуються методи контролю й лікування, які не

дають їм жодної користі».

39. 28 березня 2001 року апеляційний суд, розглядаючи справу «R. проти

трибуналу з питань психічного здоров'я Північного та Східного Лондона і міні%

стра охорони здоров'я» за заявою H. (R. v. the Mental Health Review Tribunal North

and East London Region and the Secretary of State for Health, ex parte H.), постано%

вив, що статті 72 і 73 Закону про психічне здоров'я 1983 року (який містить по%

ложення, схожі на ті, що їх передбачено в статті 64 Закону про психічне здо%

ров'я (Шотландія) 1984 року) суперечили пунктам 1 і 4 статті 5 Конвенції у

тому, що ними було запроваджено тест, який вимагає подальшого утримання

пацієнта у випадку, коли неможливо довести, що його психічний стан не ви%

правдовує утримання. 26 листопада 2001 року набрав чинності Закон 2001 року

про поправки до Закону про психічне здоров'я, яким були внесені зміни до ста%

тей 72 і 73, так що тепер трибунал мав звільнити пацієнта, якщо не було доведе%

но, що він відповідає критеріям утримання. У нещодавній справі в Шотландії,

розпочатій на підставі позову пацієнта за статтею 64 Закону 1984 року (рішення

у справі «Лайонс проти міністрів Шотландії» (Lyons v. the Scottish Ministers) від

17 січня 2002 року, перший відділ Сесійного суду), шотландський суд зауважив:

стосовно тягаря доведення у провадженні щодо звільнення шотландські мініс%

три визнали, що від них вимагалося довести, що пацієнт страждає на психічний

розлад, характер чи тяжкість якого потребують утримання його в лікарні.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ

ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

40. У відповідних частинах пункту 1 статті 5 Конвенції передбачено:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не мо%

же бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процеду%

ри, встановленої законом:

...

357

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних за%

хворювань, законне затримання психiчнохворих, алкоголіків або нарко%

манів чи бродяг;

...»

A. Подання сторін

1. Заявник

41. Заявник визнав, що після 1967 року його утримували в лікарні на закон%

них підставах, відповідно до вимог національного законодавства, хоч і заува%

жив при цьому, що тодішній початковий діагноз «слабоумство» був сумнівної

точності, а діагноз «психопатичний розлад» було з певністю поставлено тільки

багато років по тому. Проте пункт 1 (е) статті 5 не дозволяв затримання особи

на тій лише підставі, що її погляди або поведінка відхиляються від загально%

прийнятих у суспільстві норм. Його розлад виявлявся лише надмірно агресив%

ною або виразно безвідповідальною поведінкою, і він доводив, що пункт 1 (е)

статті 5 не міг дозволити його утримання на підставі схильності до рецидивних

правопорушень за відсутності будь%якої можливості або наміру надавати йому

лікування.

42. Незалежно від здатності національних органів влади оцінювати матері%

али справи, стверджував заявник, найвагомішу думку про медичні докази в

його справі висловила внутрішня палата Сесійного суду, яка дійшла висновку,

що він невиліковний. Адже Палата лордів заявила, що, якби вона виступала як

апеляційний суд, то визнала б таке рішення обґрунтованим. Якщо стан заявни%

ка вимагає утримання у в'язниці, а не в лікарні, і тепер, як стверджував заяв%

ник, його психопатія не вважалася б підставою для утримання в лікарні, то це

означає, що нині він утримується в такій установі, яка не відповідає меті його

утримання. У переважній більшості висновків експертів було сказано, що він

невиліковний, а у вироку 1986 року йшлося про в'язницю, а не про лікарню.

43. Заявник доводив, що призначення лікування, яке включає догляд з боку

санітарів та лікарів і нагляд у належно організованому лікарняному середови%

щі, не відповідало загальноприйнятим медичним поглядам на те, що є лікуван%

ням. Таке лікування фактично не можна відрізнити від ув'язнення. Він поста%

вив під сумнів твердження про те, що ризик рецидивних правопорушень може

бути законною підставою для утримання особи в лікарні, оскільки при цьому

підстави для поміщення до лікарні — пов'язані з можливістю лікування — від%

різнялися від підстав для звільнення. Заявник заперечив, що його належало

утримувати в лікарні. Характер і тяжкість його розладу не відрізнялися від ана%

логічних характеристик багатьох людей, які перебувають у в'язниці, і він не по%

требував догляду та нагляду в лікарні.

358

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

2. Уряд

44. Уряд стверджував, що утримання заявника було обґрунтованим на під%

ставі пункту 1 (е) статті 5 як законне затримання психічнохворого. Національ%

ний орган влади встановив, що заявник страждає на психічний розлад, який

вимагає його ізоляції. Оскільки медичні експерти розійшлись у поглядах, а па%

цієнт становив ризик для громадської безпеки, Уряд висловив думку, що Суду

не варто поспішно ставити висновки національного органу під сумнів. Так чи

інакше, пункт 1 (е) статті 5 у будь%якому випадку не стосувався адекватності та

умов лікування, і наявність та можлива корисність лікування не були переду%

мовою законного затримання психічнохворого. Не порушуючи Конвенції, особу

можна затримати тоді, коли це відповідає її власним інтересам, коли це потріб%

но для захисту громадян, або на підставах як медичних, так і соціальних одно%

часно. Тому затримання особи, що страждає на психопатичний розлад, в інте%

ресах захисту громадян може бути законним і тоді, коли цей розлад вважається

невиліковним.

45. У даній справі, доводив Уряд, затримання заявника у 1967 році було за%

конним, оскільки було здійснене відповідно до наказу про поміщення до лі%

карні та обмежувального наказу, виданих на підставі об'єктивних медичних

висновків двох лікарів про те, що він страждає на психічний розлад; накази

залишаються чинними й досі, забезпечуючи законну підставу для подальшого

утримання. Стійкий психічний розлад залишається у нього й після 1967 року,

що засвідчують об'єктивні медичні експертизи, і це вимагає його примусової

ізоляції в державній лікарні. Хоча на 1980 рік слабоумство перестало фіґуру%

вати в його діагнозі, проте історія хвороби свідчить, що він і далі страждає на

стійкий психічний розлад, а саме — психопатичний розлад особистості. Він усе

ще становить загрозу для громадян, а лікування, яке надається йому в належно

організованому середовищі державної лікарні, запобігає погіршенню його ста%

ну. Хай навіть 1994 року експерти й розійшлись у поглядах щодо його виліков%

ності, все одно було достатньо доказів того, що догляд у лікарні, здійснюваний

під медичним наглядом, запобігав погіршенню його стану і був для нього лі%

куванням.

46. Уряд також вказав на гіпотетичність твердження про те, що, якби справа

виникла сьогодні, психіатри навряд чи рекомендували б поміщення до лікарні.

Між підставою позбавлення заявника свободи та місцем і умовами його утри%

мання існував належний зв'язок. Було б цілком недоцільно утримувати таку

особу, як заявник, у звичайній в'язниці, оскільки він потребує догляду й нагля%

ду, яких не передбачено у такому середовищі.

359

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

B. Оцінка Суду

1. Загальні міркування

47. Щоб відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції, затримання, про яке йдеть%

ся, має відбутися «відповідно до процедури, встановленої законом» і бути «за%

конним». У цьому зв'язку Конвенція, по суті, посилається на національне пра%

во і встановлює обов'язок забезпечувати відповідність матеріально%правовим і

процесуальним правилам національного законодавства, проте вона, крім того,

вимагає, щоб позбавлення свободи не суперечило меті статті 5, а саме — за%

хисту особи від сваволі (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах

«Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands) від 24 жовтня

1979 року, серія А, № 33, с. 17–18, 19–20, п. 39 і 45; «Біззотто проти Греції»

(Bizzotto v. Greece) від 15 листопада 1996 року, Reports of Judgments and Decisions

1996%V, с. 1738, п. 31; і «Ертс проти Бельгії» (Aerts v. Belgium) від 30 липня 1998

року, Reports 1998%V, с. 1961–1962, п. 46).

48. Для цілей пункту 1 (е) статті 5 особу не може бути позбавлено свободи на

підставі того, що вона «психічнохвора», якщо не задоволено такі три мінімаль%

ні умови: по%перше, має бути переконливо доведено, що вона психічнохвора;

по%друге, характер або тяжкість психічного розладу повинні вимагати приму%

сової ізоляції; по%третє, законність продовження ізоляції залежить від стійкого

характеру такого розладу (див. рішення у справі Вінтерверпа, згадуване

вище, с. 17–18, п. 39; рішення у справі «Джонсон проти Сполученого Королів%

ства» (Johnson v. the United Kingdom) від 24 жовтня 1997 року, Reports 1997%VII,

с. 2409, п. 60; а також більш недавню справу «Варбанов проти Болгарії» (Var&

banov v. Bulgaria), № 31365/96, п. 45, ECHR 2000%X).

49. Крім того, повинен існувати певний зв'язок між зазначеною підставою

дозволеного позбавлення свободи та місцем і умовами утримання. Загалом «ут%

римання» особи як психічно хворого пацієнта буде «законним» для цілей пунк%

ту 1 (е) лише тоді, коли воно здійснюється в лікарні, клініці чи іншій відповід%

ній установі (див. рішення у справі «Ашінґдейн проти Сполученого Королівства»

(Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія A, № 93, с. 21,

п. 44, і згадану вище справу Ертса, там само).

2. Застосування до даної справи

50. Не ставиться під сумнів, що поміщення заявника в лікарню в 1967 році

було обґрунтованим — і тому, що воно було «законним», і тому, що підставою

для нього стала психічна хвороба, що підпадає під дію пункту 1 (е) статті 5. Так

само заявник не стверджує, по суті, що його утримання стало незаконним з

того часу. Він ініціював численні провадження, оскаржуючи своє утримання і

його відповідність національному праву. В результаті цих проваджень не вияв%

лено жодних випадків незаконності, процедурних або матеріально%правових

360

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

порушень. Хоч Суд і наділений певними повноваженнями щодо перевірки за%

конності, проте тлумачення й застосування національного права є прерогати%

вою національних органів влади, зокрема судів (див., серед багатьох інших

джерел рішення у справі «Каммаш проти Франції (№ 3)» (Kemmache v. France

(No. 3)) від 24 листопада 1994 року, серія A, № 296%C, с. 87–88, п. 42). Матеріали

справи, які Суд має в своєму розпорядженні, не дають підстав переглядати

оцінку національних судів у цій справі. Проте законність подальшого утриман%

ня заявника з погляду національного права не є вирішальною.

51. Головне питання, про яке тут ідеться, у термінах Конвенції звучить так:

чи суперечить утримання заявника меті захисту особи від свавільного затри%

мання, зокрема чи подальше утримання його в лікарні може бути виправданим

з погляду пункту 1 (е) статті 5. Суть арґументу заявника полягає в тому, що те%

пер він вважається таким, що страждає на психопатичний розлад особистості,

який не можна вилікувати в лікарні, а отже, його утримання в лікарні недоціль%

не, а тому свавільне. Обстоюючи цей арґумент, він посилається, зокрема, на

висновки лікарів, розглянуті під час слухання справи шерифом у червні й липні

1994 року, на ухвалу внутрішньої палати Сесійного суду, згідно з якою шериф

помилився, вирішивши, що медичні висновки свідчать про виліковність заяв%

ника, а також на той факт, що, коли 1986 року його було визнано винним у но%

вому правопорушенні, при цьому не було встановлено, що він страждає від

такого психічного розладу, який потребує лікування в медичній установі.

52. Проте критерієм коректності цього арґументу є чинне на той час положе%

ння національного законодавства, а саме — обумовленість утримання в психіа%

тричній лікарні тим, що ефективне лікування можливе з огляду на характер або

тяжкість хвороби чи стану пацієнта. Така вимога не передбачена у пункті 1 (e)

статті 5 Конвенції (див. «Конярська проти Сполученого Королівства» (Koniars&

ka v. the United Kingdom), № 33670/96, 12 жовтня 2000 року). Натомість у своїй

практиці Суд керувався тим, чи встановлено належним чином, що заявник

страждає на психічний розлад, тяжкість якого робить примусову ізоляцію обо%

в'язковою. Така ізоляція може бути необхідна не лише у випадку, коли особа

потребує терапії, ліків або інших клінічних видів лікування, здатних позбавити

її від хвороби або поліпшити її стан, а й тоді, коли їй потрібен контроль і на%

гляд, щоб вона, наприклад, не заподіяла шкоди собі або іншим людям (див.,

наприклад, «Вітольд Литва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), № 26629/95,

п. 60, ECHR 2000%III).

53. Тому Суд не переконаний, що прийняте 1994 року рішення не звільняти

заявника було якоюсь мірою свавільним. Автори медичних експертних оцінок

зійшлися на тому, що заявник страждав на розлад психопатичного типу, виявом

якого була надмірно агресивна поведінка. У світлі висновку шерифа про те, що

в разі звільнення заявника існував великий ризик рецидивного правопорушен%

ня і що таке правопорушення могло б мати сексуальний характер, рішення не

звільняти заявника можна вважати обґрунтованим з точки зору пункту 1 (е)

статті 5.

361

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

54. До того ж Суд не вважає, начебто той факт, що за час, впродовж якого

заявник утримується в лікарні, змінилися передбачені національним правом

підстави видання наказів про таке утримання, свідчить про будь%яку свавіль%

ність. З моменту його першого затримання у 1967 році спливло багато часу, і за

цей період у медицині, психіатрії та юриспруденції не могли не відбутися змі%

ни. Суд взяв до уваги, що зовсім недавно закон було змінено таким чином, щоб

стало чітко зрозуміло, що тоді, коли (як і у випадку заявника) психічний розлад

є клінічно невиліковним, цей факт не є підставою для обов'язкового звільнен%

ня, якщо залишається ризик для громадян (див. «Відповідне національне право

і практика» вище, пункт 35).

55. Так само Суд не вважає, що утримання заявника в психіатричній лікарні

суперечить духові статті 5 Конвенції. Загалом було б початково неприйнятним

не утримувати психічнохворого у відповідному терапевтичному середовищі

(див. справу Ертса, згадувану вище). Суд підкреслює: навіть якщо стан заявни%

ка нині не сприймається як виліковний чи такий, що піддається лікуванню, на

підставі наданих йому доводів шериф дійшов висновку, що лікарняне середо%

вище було корисним для заявника і що за межами такої підтримувальної

структури його симптоми погіршувалися. За цих обставин зв'язок між підста%

вами затримання та місцем і умовами утримання достатній, щоб відповідати

умовам пункту 1 статті 5 Конвенції.

56. Суд дійшов висновку, що утримання заявника є обґрунтованим з погляду

пункту 1 (е) статті 5 Конвенції і що у цій справі не було допущено порушення

пункту 1 статті 5.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ

ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

57. Пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає:

«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вар%

тою, має право ініціювати провадження, у ході якого суд без зволікання

встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, як%

що затримання є незаконним».

A. Подання сторін

1. Заявник

58. Заявник стверджував, що не відбулося належної судової перевірки закон%

ності його утримання, а це є порушенням пункту 4 статті 5. Шериф постано%

вив, що заявник виліковний, а тому може утримуватися в лікарні, попри те, що

проти цього свідчили вагомі докази. Троє суддів внутрішньої палати Сесійного

суду, які розглядали медичні висновки, висловили думку, що вони вказували на

362

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

його невиліковність і на необхідність звільнити його. Палата лордів, яка не да%

вала власного висновку щодо його виліковності, визнала, що внутрішня палата

мала б право винести таку ухвалу при розгляді апеляції, проте, відповідно до

принципів судової перевірки, рішення шерифа не можна було оскаржити як

неправосудне. Тому заявникові було відмовлено в належному — з урахуванням

доказів — рішенні по суті.

59. Заявник також стверджував, що провадження, яке розпочалося у квітні

1994 року, а закінчилося лише 3 грудня 1998 року, було надто повільним. Він за%

перечив, що на жодній стадії не робив спроб прискорити провадження. У ньо%

го були труднощі з отриманням правової допомоги. Провадження було цілком

незвичним і складним, і адвокат мав детально аналізувати відповідні питання

правового та фактичного характеру. Його представники діяли з розумною опе%

ративністю, подаючи всі необхідні клопотання. Він не міг нести відповідаль%

ність за періоди затримки, пов'язані із забезпеченням правової допомоги, при%

значенням дат судових засідань і постановленням рішень судами, на що пішло

загалом 1099 днів. Що стосується перерви, оголошеної Палатою лордів, то про

це її попросив державний міністр, і заявникові порадили погодитися, оскільки

зазвичай дозволяється оголосити одну таку перерву. Хоча він зберіг право один

раз на рік звертатися з клопотанням до шерифа, проте це право не мало реаль%

ного змісту, з огляду на закон, позиція якого превалювала у той період. Оскіль%

ки вищі суди не визнали помилковою позицію закону, що застосовувався у цій

справі, і не відійшли від загального принципу, це справляло суттєвий неґа%

тивний вплив на успішну перспективу клопотань, які він подавав шерифові у

1995–1998 роках.

60. Заявник також стверджував, що під час розгляду справи шерифом на

нього було покладено тягар доведення з високим рівнем імовірності. При помі%

щенні до лікарні тягар доведення лежав на органах влади, які домагалися ріше%

ння про його утримання там. Нещодавно у справі, що стосувалася подібного

положення англійського законодавства, було визнано, що покладення тягаря

доведення на заявника, який домагається звільнення на підставі статті 64 Зако%

ну 1984 року, несумісне з пунктом 4 статті 5 Конвенції («R. проти трибуналу з

питань психічного здоров'я Північного та Східного Лондона і міністра охоро%

ни здоров'я» за заявою H., апеляційний суд, 28 березня 2001 року — див. пункт 39

вище). У зазначеній справі міністр охорони здоров'я визнав, що тягар доведе%

ння не слід було покладати на пацієнта, вимагаючи, аби той довів, що його

утримання в лікарні більше не відповідало вимогам законодавства. У подібних

справах у Шотландії (наприклад, справа Лайонса, згадана у пункті 39 вище)

шотландські міністри також визнали, що, відповідно до вимог Конвенції, саме

на них мав покладатися тягар доведення, і заявили, що статтю 64 слід тлумачи%

ти саме таким чином. Заявник відхилив арґумент Уряду, що за даних обставин

тягар доведення не мав суттєвого значення. У його справі органи влади по%

винні були довести шерифові виліковність заявника шляхом зважування ймо%

вірностей. Натомість заявникові довелося доводити, що він невиліковний. З

363

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

огляду на невелику кількість доказів, наведених у цьому зв'язку державою, не

можна з певністю стверджувати, що покладення тягаря доведення на заявника

не позначилося суттєвим чином на результатах розгляду клопотання.

2. Уряд

61. Уряд стверджував, що заявник реалізував можливість оскаржити закон%

ність подальшого утримання його в лікарні, подавши апеляцію до шерифа,

який офіційно мав кваліфікацію судді з широкою юрисдикцією. Шериф пови%

нен був надати заявникові або його юридичному представникові змогу викла%

сти свої арґументи; він вислуховував показання відповідно до звичайних правил

розгляду доказів і мав повноваження звільнити особу в разі незаконності його

утримання. Цей розгляд апеляції був достатньо широким, щоб узяти до уваги

всі умови, значущі для законності утримання психічнохворого. Уряд стверджу%

вав, що пункт 4 статті 5 не вимагав можливості оскарження рішення шерифа.

Хоча судова перевірка і не є частиною системи апелювання, що дає змогу судам

вищих інстанцій замінити оскаржене рішення своїм рішенням по суті, вона все

ж таки є корисною, доповнюючи провадження шерифа, оскільки дає змогу

суддям вищого ранґу прискіпливо вивчити винесене ним рішення, відповідно

до принципів судової перевірки, до числа яких належить аналіз характеру та

достатності доказів. Так чи інакше, цей діапазон досить широкий, щоб задо%

вольнити вимоги пункту 4 статті 5.

62. Що стосується строків провадження, Уряд доводив, що провадження ше%

рифа відбулося швидко, розпочавшись у квітні 1994 року і належно отримавши

статус термінового в липні 1994 року. Однак заявник не вдався до подальших

дій до 28 лютого 1995 року, коли Уряд було поінформовано, що він звернувся з

проханням про надання правової допомоги. Хоча рішення про надання право%

вої допомоги було ухвалено 17 листопада 1995 року, заявник не подавав клопо%

тання до 21 лютого 1996 року; отже, на той момент уже минуло приблизно

дев'ятнадцять місяців після ухвалення рішення, перевірки якого він домагався.

Провадження в Сесійному суді відбулося без затримок, хоч і оголошувалася пе%

рерва з тим, щоб заявник мав змогу заручитися правовою допомогою, потріб%

ною йому для звернення до внутрішньої палати. Згоду на допомогу було надано

30 серпня 1996 року, проте після цього заявник не подавав клопотання про

припинення перерви до 7 листопада 1996 року. Провадження у Палаті лордів

також відбулося з належною терміновістю. Державний міністр подав апеляцію

11 листопада 1997 року, після детального розгляду складних питань, а правову

допомогу було надано заявникові 28 листопада 1997 року. Сторони домовилися

про відстрочку на період з грудня 1997 року до березня 1998 року, з тим щоб во%

ни могли подати необхідні документи. Палата лордів постановила рішення без

невиправданого зволікання 3 грудня 1998 року, провівши засідання 12 і 13 жов%

тня 1998 року. Справа розглядалась у чотирьох судах, і судові органи здійсню%

вали розгляд з належною ретельністю. Увесь цей час за заявником зберігалося

364

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

право один раз на рік подавати шерифові клопотання про звільнення, і в тако%

му разі питання законності продовження утримання його в лікарні розглядало%

ся б заново, з урахуванням наявних на той час свідчень.

63. Що стосується тягаря доведення під час провадження шерифа, Уряд

стверджував, що технічні відмінності між тягарями доведення здавалися штуч%

ними у світлі матеріалів справи. Тягар доведення міг стати вирішальним чин%

ником у справі тільки в тому разі, якби суд не дійшов конкретного висновку на

підставі наявних доказів або якоїсь їх частини. На практиці як пацієнт, так і

держава подали докази щодо того, чи відповідає утримання критеріям закон%

ності; надання державою доказів того, що пацієнт і далі страждає від психіч%

ного розладу, є звичною практикою для Шотландії. У даній справі шериф, який

(і це надзвичайно важливо) мав можливість вислухати свідків, визнав доведе%

ним те, що заявник страждає на психічний розлад і існує велика ймовірність

вчинення ним рецидивного правопорушення. Отже, шериф дійшов конкрет%

ного висновку на підставі доказів, і питання про доведення не постало. Уряд

погодився, що стаття 64 була в широкому сенсі аналогічною статтям 72 і 73, про

які йшлося у справі за заявою Н. (згаданою в пункті 39 вище), після якої до За%

кону було внесено зміни. У справі Лайонса (згаданій у пункті 39 вище) шот%

ландські міністри визнали, що саме на них лежав тягар доведення при розгляді

апеляцій пацієнта; Уряд також визнав, що держава повинна переконати суд у

наявності беззаперечних фактів, з огляду на які подальше утримання пацієнта

є необхідним. Це не суперечило попередній практиці. А тому стаття 64 Закону

1984 року не була несумісною з пунктом 4 статті 5 Конвенції, тож питання

щодо тягаря доведення не було значущим чи суттєвим.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

64. У пункті 4 статті 5 закріплено фундаментальну ґарантію проти свавіль%

ного затримання, оскільки там передбачено, що особа, яку позбавлено свобо%

ди, має право на розгляд судом законності затримання. «Суд», про який ідеться

в цьому положенні, не обов'язково має бути судом класичного типу, інтеґрова%

ним у стандартний судовий механізм країни. Цей термін означає «органи, яким

притаманні не лише спільні фундаментальні ознаки, найважливішою з яких є

незалежність від виконавчої влади і сторін у справі ..., а й ґарантії» — «відповід%

ні тому виду позбавлення свободи, про який ідеться, — "судової процедури",

яка може мати різні форми, проте повинна передбачати компетенцію "встанов%

лювати" "законність" затримання і приймати рішення про звільнення, якщо за%

тримання виявилося незаконним (див. рішення у справі "Вікс проти Сполуче%

ного Королівства" (Weeks v. the United Kingdom) від 2 березня 1987, серія A, № 114,

с. 30, п. 61, та зазначені там джерела)».

65. Заарештована або затримана особа має право на розгляд таким судом «за%

конності» свого затримання у світлі не лише вимог національного законодав%

365

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ства, а й тексту Конвенції, закріплених у ній загальних принципів і цілей обме%

жень, дозволених пунктом 1 (див., зокрема, рішення у справі «Броуґан та інші

проти Сполученого Королівства» (Brogan and Others v. the United Kingdom) від

29 листопада 1988 року, серія A, № 145%B, с. 34–35, п. 65). Це не ґарантує права

на судовий розгляд у настільки широких межах, щоб щодо будь%якого аспекту

справи, у тому числі й лише питань терміновості, суд мав повноваження змі%

нити на власний розсуд початковий висновок органу, який приймає рішення.

Однак розгляд має бути достатньо широким, щоб охопити умови, суттєві для

законного затримання особи, вид позбавлення свободи якої зазначено у від%

повідному наказі (див. рішення у справах «Е. проти Норвегії» (E. v. Norway) від

29 серпня 1990 року, серія A, № 181%A, с. 21–22, п. 50, і «Сінґх проти Сполуче%

ного Королівства» (Singh v. the United Kingdom) від 21 лютого 1996 року, Reports

1996%I, с. 300, п. 65).

66. Право на судовий розгляд виникає як у початковий момент позбавлення

свободи, так і пізніше, коли з'являються нові питання щодо законності такого

позбавлення (див., зокрема, рішення у справі «Курт проти Туреччини» (Kurt v.

Turkey) від 25 травня 1998 року, Reports 1998%III, с. 1185, п. 123, а також згадану

вище справу Варбанова, п. 58). Під час процедури розгляду компетентні суди

повинні приймати рішення «без зволікання». Питання про те, чи періоди роз%

гляду відповідають цій вимозі, повинне — як і у випадку вимоги «розумного

строку», що міститься в пункті 3 статті 5 та пункті 1 статті 6, — вирішуватися

відповідно до обставин кожної справи (див. рішення у справі «Санчес%Райссе

проти Швейцарії» (Sanchez&Reisse v. Switzerland) від 21 жовтня 1986 року, се%

рія A, № 107, с. 20, п. 55).

2. Оцінка Суду

67. Клопотання заявника про звільнення від утримання в лікарні було роз%

глянуте шерифом під час засідань 14 червня і 1 липня 1994 року, під час яких

письмові та усні докази подали сім консультантів%психіатрів. 19 липня 1994 ро%

ку шериф виніс рішення, яким клопотання було відхилено. Суд вважає, що для

цілей пункту 4 статті 5 шерифа можна прирівняти до «суду», оскільки він, бу%

дучи суддею цивільної та кримінальної юрисдикції, задовольняє вимоги щодо

незалежності та безсторонності і забезпечує ґарантії змагальної судової проце%

дури. Скарги заявника про підхід шерифа до доказів і про застосування ним

національного законодавства не впливають на цю оцінку.

68. Проте у зв'язку з двома аспектами провадження виникли питання, які Суд

розглядає далі. По%перше, це скарга заявника на те, що тягар доведення покла%

дається на пацієнта, а по%друге — чи було провадження достатньо швидким.

a) Тягар доведення

69. Як стверджував заявник, у провадженні щодо звільнення, ініційованому

відповідно до статті 64 Закону 1984 року, пацієнт мав довести шерифові, що

366

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

більше не страждає на психічний розлад, який вимагає утримання його в ста%

ціонарі з метою лікування; він заявив, що, згідно зі статтею 5 Конвенції, саме

держава повинна була обґрунтовувати позбавлення його свободи.

70. Суд вказав на відсутність конвенційної практики, безпосередньо пов'яза%

ної з визначенням питання про те, на кому лежить тягар доведення у провадже%

ннях за пунктом 4 статті 5, хоча суворе покладення тягаря доведення на заяв%

ників, затриманих із запобіжною метою, які мають переконати, що не існує

ризику їхнього переховування від правосуддя, раніше бралося до уваги у вис%

новку щодо несумісності такого розгляду підстав затримання з пунктом 4 стат%

ті 5 (див. «Ніколова проти Болгарії» (Nikolova v. Bulgaria) [GC], № 31195/96,

п. 59, ECHR 1999%II, та «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria), № 33977/96,

п. 99, 26 липня 2001 року).

71. Однак можна вважати, що у практиці Суду імпліцитно присутній той

принцип, що саме органи влади повинні доводити, що особа відповідає крите%

ріям примусового утримання, а не навпаки. Розглядаючи скарги за пунктом 1

статті 5, Суд виходив з того, що як початкове позбавлення свободи пацієнта

психіатричної лікарні, так і подальше його утримання можуть бути законними

з погляду пункту 1(е) статті 5 лише тоді, коли можна «переконливо показати,

що він страждає на психічне захворювання, достатньо серйозне для того, щоб

примусове утримання було обов'язковим», — тобто з того, що тягар доведення

в обох випадках лежить на органах влади (див. згадані вище справи Вінтервер%

па, с. 17–18, п. 39–40, і Джонсона, с. 2409–2410, п. 60). Суд зауважив, що ця пози%

ція фактично була визнана державним міністром у провадженні, ініційованому

пацієнтом психіатричної лікарні, та шотландськими міністрами у нещодавньо%

му провадженні в Шотландії (див. пункт 39 вище). Уряд у своїх зауваженнях ви%

знав це, проте заперечив наявність порушення у справі заявника.

72. Суд не вважає, що Уряд у своїх арґументах стверджував, начебто закон не

вимагав, щоб тягар доведення було покладено на заявника під час розгляду

його клопотання у 1994 році. Так чи інакше, розглядаючи справу заявника, ше%

риф заявив доволі чітко, що тягар доведення лежить на заявникові. Уряд лише

підкреслив, що на практиці органи влади завжди наводять докази на користь

подальшого утримання і що після подання цих доказів у суді питання про тягар

доведення ставало доволі несуттєвим для висновків шерифа на підставі ма%

теріалів справи.

73. У даному випадку шериф справді мав значну кількість медичних свідчень

про стан заявника і на їх підставі зробив чіткі й недвозначні висновки про

наявність серйозного психічного розладу та ризику вчинення заявником реци%

дивного правопорушення. Ці висновки стали наслідком оцінки доказів у ціло%

му, і тягар доведення, як видається, не відігравав тут жодної ролі. Однак перед

шерифом стояло ще одне питання, пов'язане з вимогою національного права,

згідно з якою хвороба заявника мала бути виліковною. Щодо цього питання

медичні експерти розійшлись у поглядах, і шериф зауважив, що більшість ви%

сновків характеризували хворобу заявника як невиліковну, а лікування в дер%

367

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

жавній лікарні як таке, що не полегшило і не могло полегшити його стан. З%по%

між висновків семи консультантів%психіатрів, які дали показання, він виокре%

мив оцінки двох лікарів, які стверджували, що медичний догляд і стабільність

лікарняного середовища поліпшили стан заявника або виявилися для нього

корисними. Вирішивши відхилити клопотання, шериф явно виходив з того,

що стаття 64 Закону 1984 року покладає тягар доведення на заявника; за його

твердженням, він не переконався, що тепер заявник не страждає на психічний

розлад, характер або тяжкість якого вимагає утримання в медичній установі з

метою лікування. Суд також зауважив, що при перевірці рішення шерифа внут%

рішня палата Сесійного суду визнала, що докази не свідчать на користь вис%

новку про «виліковність» заявника. За таких обставин Суд не переконався у

тому, що покладення тягаря доведення на заявника у провадженні на підставі

відповідного законодавства не позначилося на результатах справи. Як ствер%

джував Уряд, тягар доведення не можна вважати вирішальним для справи чин%

ником, крім випадку, коли суд не зміг дійти конкретного висновку на підставі

наявних доказів або якоїсь їх частини. Однак у тому разі, коли, з огляду на на%

явні у суду докази, покладення тягаря доведення на заявника могло вплинути

на рішення, достатньо порушити проблему ефективності провадження як ме%

ханізму запобігання свавільному або незаконному утриманню. Як видається, у

справі заявника, в якій думки щодо виліковності не були одностайними, саме

так і сталося.

74. Таким чином, Суд дійшов висновку: оскільки при розгляді клопотання

на заявника було покладено тягар доведення того, що подальше утримання йо%

го не відповідало критеріям законності, зазначений розгляд був несумісним з

пунктом 4 статті 5 Конвенції.

b) Швидкість розгляду

75. Пункт 4 статті 5 проголошує право на отримання без зволікань — після

того, як було відкрито провадження за клопотанням про звільнення, — судо%

вого рішення щодо законності утримання і наказу про його припинення у разі

встановлення незаконності такого утримання (див., наприклад, «Баранов%

ський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), № 28358/95, п. 68, ECHR 2000%III).

76. У цій справі заявник подав клопотання про звільнення 8 квітня 1994 ро%

ку. Слухання справи відбулося в червні та липні 1994 року, і 19 липня 1994 року

шериф ухвалив рішення з відмовою у звільненні. Отже, в першій інстанції роз%

гляд справи тривав три місяці одинадцять днів. Наступні рішення щодо кло%

потань заявника були винесені 29 травня 1996 року зовнішньою палатою

Сесійного суду, 22 серпня 1997 року внутрішньою палатою Сесійного суду і, на%

самкінець, 3 грудня 1998 року Палатою лордів — через три роки дев'ять місяців

і двадцять п'ять днів після подання заявником клопотання.

77. Суд зауважив, що розгляд клопотання заявника про звільнення був по%

в'язаний з підготовкою значного обсягу показань психіатрів та їх заслухову%

ванням і що було порушено складні питання національного права, стосовно

368

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

яких думки судів дещо розійшлися. Також очевидно, що сам заявник несе від%

повідальність за деякі випадки затягування проваджень. Зокрема, після того як

шериф виніс своє рішення, заявник чекав близько шести місяців, перш ніж

звернутися з клопотаннями про забезпечення правової допомоги та про судову

перевірку; після того як у березні 1995 року клопотання про надання правової

допомоги було відхилено, він не подавав наступного клопотання до жовтня

1995 року; він чекав з 30 серпня 1996 року, коли йому було надано правову до%

помогу, до 7 листопада 1996 року, перш ніж подати клопотання про віднов%

лення провадження, і погодився на перенесення провадження в Палаті лордів,

у результаті чого розгляд справи було відкладено на кілька місяців. Проте, на%

віть взявши до уваги ці затримки, Суд зауважив, що від моменту, коли заявник

звернувся до зовнішньої палати Сесійного суду, і до дня, коли було винесено

рішення про відхилення його клопотання, минуло три місяці вісім днів; від

моменту припинення перерви (наданої заявникові на отримання правової до%

помоги) внутрішньою палатою Сесійного суду 12 листопада 1996 року до дня

ухвалення її рішення 22 серпня 1997 року — дев'ять місяців десять днів; і з мо%

менту передання справи на розгляд Палати лордів до дня постановлення її рі%

шення 3 грудня 1998 року — сім місяців три дні.

78. Пункт 4 статті 5 справді не ґарантує права — як такого — на оскарження

рішень про затримання або його продовження, проте з цілі та призначення

цього положення випливає, що апеляційні суди повинні поважати його вимо%

ги, якщо рішення оскаржується (див. «Руттен проти Нідерландів» (Rutten v. the

Netherlands), № 32605/96, п. 53, 24 липня 2001 року, і рішення у справі «Наварра

проти Франції» (Navarra v. France) від 23 листопада 1993 року, серія A, № 273%B,

с. 28, п. 28). Клопотання заявника з оскарженням рішення шерифа не були, з

погляду національного права, повноправними апеляціями щодо фактичних і

правових питань, проте в них ішлося про судову перевірку, насамперед закон%

ності та належності процедури. Оскільки апеляційні інстанції все ж таки були

причетні до вирішення питань, пов'язаних із законністю подальшого утриман%

ня, і це потенційно могло привести до його звільнення, Суд не бачить причин,

чому їх не можна вважати частиною провадження. Той факт, що в Шотландії

існує чотириярусна система судового розгляду, не може бути виправданням

позбавлення заявника його прав, закріплених у пункті 4 статті 5 Конвенції.

Держава повинна організувати судову систему таким чином, щоб суди могли

виконувати вимоги зазначеного положення (див., mutatis mutandis, рішення у

справі «R. M. D. проти Швейцарії» (R. M. D. v. Switzerland) від 26 вересня 1997 ро%

ку, Reports 1997%VI, с. 2015, п. 54, і «G. B. проти Швейцарії» (G. B. v. Switzerland),

№ 27426/95, п. 38, 30 листопада 2000 року).

79. Суд нагадав, що у справі Руттена (згаданій вище) він визнав факт пору%

шення вимоги щодо відсутності зволікань, яка міститься в пункті 4 статті 5

Конвенції, коли суду першої інстанції знадобилося два місяці сімнадцять днів

для ухвалення рішення, а апеляційний суд витратив ще три місяці на те, щоб

постановити рішення щодо клопотання заявника про звільнення із закритої

медичної установи, де він проходив лікування. Довші затримки, наявні у даній

369

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

справі, не можна виправдати ні її складністю, ні нагальними вимогами проце%

дури в національних судах. Скажімо, для справ, пов'язаних із пунктом 1 стат%

ті 6, один рік можна вважати цілком нормальним строком розгляду, проте,

коли йдеться про пункт 4 статті 5 (що стосується питань свободи), потрібна

особлива терміновість.

80. Уряд вказав на те, що заявник міг подавати шерифові повторні клопота%

ння про звільнення щороку. Але цим аж ніяк не можна виправдати затримку

розгляду конкретного клопотання про звільнення, рішення щодо якого необ%

хідно було ухвалити без зволікань. Оскільки йшлося б про подібні фактичні та

правові питання, було б необґрунтовано вважати, що наступні клопотання за%

явника мали б хоч якісь шанси на успіх або що рішення стосовно них могло

бути ухвалене раніше, ніж стосовно поданого клопотання.

81. Суд не вбачає якихось виняткових підстав для виправдання затримки з

ухваленням рішення щодо клопотання заявника про звільнення (див. «Мусял

проти Польщі» (Musiał v. Poland) [GC], № 24557/94, п. 44, ECHR 1999%II). Він

дійшов висновку, що в цьому аспекті було допущено порушення пункту 4 ста%

тті 5 Конвенції.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

82. В альтернативному щодо скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції порядку

заявник скаржився на відсутність, усупереч статті 13, ефективного національ%

ного засобу юридичного захисту для обстоювання своїх скарг. Зважаючи на

свій висновок, викладений вище, Суд не має наміру розглядати далі це пи%

тання.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

83. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо

внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише

часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні

справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

84. На тій підставі, що з 1986 року заявника утримували в лікарні усупереч

положенням пункту 1 статті 5 Конвенції, він вимагав грошової компенсації,

розмір якої мав бути сумірним втраченій можливості перебувати на оплачу%

ваній роботі впродовж відповідного періоду. Оскільки його було позбавлено

свободи і примусове утримання, очевидно, призвело до погіршення його пси%

хічного стану, має бути присуджене відшкодування моральної шкоди. Кон%

кретної суми він не зазначив.

370

Гатчінсон Рейд проти Сполученого Королівства

85. Уряд доводив, що вимога заявника стосовно матеріальних втрат ґрунту%

валася виключно на здогадках. Ніщо не свідчило, що стан заявника, як він

стверджує, справді погіршився за час, про який ідеться у справі. На думку Уря%

ду, визнання факту порушення саме по собі становило б достатню справедливу

сатисфакцію, хоч би яким було це порушення, особливо з огляду на те, що по%

ложення національного законодавства про тягар доведення уже належним чи%

ном уреґульовано.

86. Суд нагадав, що має існувати чіткий причинний зв'язок між матеріаль%

ною шкодою, стверджуваною заявником, і порушенням Конвенції; до суми від%

шкодування, коли це доречно, може бути включена компенсація втрати за%

робітку або інших джерел доходу (див., серед інших джерел, рішення у справі

«Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» (Barberà, Messegué and Jabardo v.

Spain) (стаття 50) від 13 червня 1994 року, серія A, № 285%C, с. 57–58, п. 16–20,

і «Чакічі проти Туреччини» (Çakici v. Turkey) [GC], № 23657/94, п. 127, ECHR

1999%IV). У даній справі, у якій Суд виявив процедурні порушення пункту 4

статті 5 Конвенції, проте не встановив порушення пункту 1 статті 5, він не вва%

жає, що виявлені порушення спричинили матеріальну шкоду. Суд не може вда%

ватися до припущень стосовно того, чи було б звільнено заявника, якби судові

процедури були іншими.

87. З огляду на сказане вище, Суд визнав процедурне порушення пункту 4

статті 5 стосовно тягаря доведення і тривалого періоду затримки у провадженні

щодо звільнення, ініційованого заявником, і дійшов висновку, що заявник,

очевидно, відчував певне розчарування і занепокоєність, які виправдовують при%

судження компенсації за моральну шкоду. У цьому зв'язку Суд присудив від%

шкодування у сумі 2 000 євро.

B. Судові витрати

88. Заявник вимагав загалом 2 050 британських фунтів стерлінґів, у тому

числі 900 фунтів стерлінґів за роботу адвоката, пов'язану з підготовкою заяви і

з письмовими поданнями, 550 фунтів стерлінґів за наради й консультації між

соліситором та адвокатом, а також 600 фунтів стерлінґів за контакти солісито%

рів із заявником і Судом.

89. Уряд не висловився з приводу цих вимог.

90. Суд повністю задовольнив вимоги заявника, тобто присудив йому 3 218

євро.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

91. Суд вважає, що в разі несвоєчасної сплати має бути нарахований простий

відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального

банку плюс три відсоткові пункти.

371

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що порушення пункту 1 статті 5 Конвенції допущено не

було.

2. Постановляє, що було допущено порушення пункту 4 статті 5 Конвенції

стосовно покладення на заявника тягаря доказу у провадженні щодо його

звільнення.

3. Постановляє, що було допущено порушення пункту 4 статті 5 Конвенції

стосовно затримки провадження.

4. Постановляє,

a) що упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення стає остаточним

згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава%відповідач повинна спла%

тити заявникові такі суми, які мають бути конвертовані у фунти стер%

лінґів за курсом на день розрахунку:

(і) 2 000 (дві тисячі) євро за моральну шкоду;

(іі) 3 218 (три тисячі двісті вісімнадцять) євро за судові витрати;

(ііі) будь%який податок, що може стягуватися із зазначених сум;

b) що зі спливом згаданих вище трьох місяців до остаточного розрахунку

на названі суми має бути нарахований простий відсоток у розмірі гра%

ничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три

відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 20 лютого 2003 року,

відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Підпис:

Ґеорґ Ресс,

Голова Суду

Венсан Берже,

Секретар Суду

372