ЧОНКА ПРОТИ БЕЛЬГІЇ

( ONKA v. BELGIUM)

У справі «Чонка проти Бельгії»

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи у палаті, до скла%

ду якої увійшли такі судді:

— п. Ж.%П. Коста (J.%P. Costa), Голова Суду

— п. В. Фурманн (W. Fuhrmann)

— п. П. Куріс (P. Kuris)

— п. К. Юнґвірт (K. Jungwiert)

— сер Ніколас Братца (Nicolas Bratza)

— п. К. Трая (K. Traja)

— п. Веліар (Velaers), суддя ad hoc

— а також пані С. Долле (S. Dollé), Секретар Суду,

після нарад за зачиненими дверима 15 травня 2001 року і 15 січня 2002 року по%

становляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 51564/99) проти Бельгії, поданою до Суду

на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод (Конвенція) чотирма громадянами Словаччини – п. Яном Чонкою (Ján

onka), пані Марією Чонковою (Mária onková), пані Надею Чонковою (Nad'a

onková) та пані Ніколою Чонковою (Nikola onková) (заявники), 4 жовтня

1999 року.

2. Заявники стверджували, зокрема, що з огляду на обставини їхнього ареш%

ту та депортації до Словаччини мало місце порушення статей 5 і 13 Конвенції,

а також статті 4 Протоколу № 4.

297

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

3. Заяви було передано до третьої секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту

Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту Суду,

було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

Пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens), суддя, обрана від Бельгії, заявила самовідвід від

участі в процесі (правило 28). Відповідно, Уряд Бельгії (Уряд) призначив п. Ж.

Веліара суддею ad hoc (пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 1 правила 29).

4. Ухвалою від 13 березня 2001 року палата визнала заяву частково прий%

нятною [Примітка канцелярії: Копію ухвали можна одержати в канцелярії].

5. І заявники, і Уряд подали свої зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59).

6. Відкрите слухання відбулося 15 травня 2001 року в Палаці прав людини у

Страсбурзі (пункт 2 правила 59).

На судовому розгляді були присутні:

а) від Уряду

п. К. Дебрюль (C. Debrulle),

ґенеральний директор, міністр юстиції,

п. Р. Ержек (R. Ergec), юрист,

п. Ф. Бернар (F. Bernard),

уповноважена особа,

консультант,

п. Ф. Рузмон (F. Roosemont),

п. Т. Мішо (T. Michaux),

п. П. Сметс (P. Smets),

п. Ж. Жійо (J. Gilliaux),

пані І. Верхевен (I.Verheven),

b) від заявників

радники;

п. Ж.%Х. Ботьє (G.%H. Beauthier),

п. Н. ван Оверлооп (N. van Overloop),

п. О. де Шуттер (O. de Schutter),

представники.

Суд вислухав звернення п. Ботьє, п. де Шуттера, п. Ержека, п. ван Оверлоопа,

п. Жійо та їхні відповіді на свої запитання.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Пан Ян Чонка, пані Марія Чонкова, пані Надя Чонкова і пані Нікола Чон%

кова, відповідно, 1960, 1961, 1985 і 1991 років народження, — громадяни Сло%

ваччини циганського походження. Перші двоє заявників є батьками третьої та

четвертої заявниць.

298

Чонка проти Бельгії

8. За словами заявників, у період з березня по листопад 1998 року у Сло%

ваччині вони неодноразово ставали об'єктом нападу «бритоголових» із засто%

суванням насильства. Зокрема, в листопаді 1998 року п. Чонку було настільки

серйозно поранено під час нападу, що його довелося госпіталізувати. Було ви%

кликано поліцію, проте вона відмовилася втрутитись. Кілька днів по тому на

адресу пана й пані Чонка пролунали нові образи й погрози з боку «бритого%

лових», проте поліція знову відмовилася втрутитись.

Через ці постійні погрози заявники вирішили утекти зі Словаччини до Бель%

гії, куди вони прибули на початку листопада 1998 року: п. Чонка з двома не%

повнолітніми дітьми 6 листопада, а пані Чонкова на два дні пізніше.

A. Клопотання заявників про притулок

9. 12 листопада 1998 року заявники попрохали в Бельгії політичного при%

тулку.

10. 3 березня 1999 року головне управління Відомства у справах іноземних

громадян оприлюднило рішення міністра внутрішніх справ, яким клопотання

заявників про надання їм притулку були оголошені неприйнятними на тій під%

ставі, що вони не виконали вимогу Женевської конвенції про статус біженців і

не навели достатніх доказів того, що у Словаччині справді існувала загроза їх%

ньому життю. Всі рішення про відмову в дозволі залишитися в Бельгії супрово%

джувалися відмовою в дозволі на в'їзд до країни і наказом покинути її тери%

торію впродовж п'яти діб.

11. 5 березня 1999 року заявники оскаржили рішення з відмовою дозволити

їм залишитися в Бельгії до Генерального комісара у справах біженців та осіб без

громадянства (Генеральний комісар) у рамках процедури розгляду скарг у тер%

міновому порядку.

12. 14 квітня 1999 року п. Чонку запросили до Відомства Генерального комі%

сара з тим, щоб він виклав підстави для клопотання про притулок. На призна%

чену співбесіду він не з'явився.

13. 23 квітня 1999 року в тюрмі м. Гент (Ghent), де пані Чонкову тримали під

вартою в очікуванні суду, її відвідали представники Генерального комісара і

поспілкувалися з нею через перекладача. 17 травня 1999 року суд із криміналь%

них справ м. Гент засудив її до позбавлення волі на строк вісім місяців за вчи%

нення крадіжки.

14. 18 червня 1999 року Відомство Генерального комісара залишило без змі%

ни рішення Відомства у справах іноземних громадян про відмову заявникам у

дозволі залишитися в країні. Рішення щодо п. Чонки було вмотивоване тим,

що він без поважних причин не з'явився на призначену йому співбесіду. Що

стосується пані Чонкової, то приблизно на двох сторінках Генеральний комісар

виклав свої міркування щодо основних суперечностей у її свідченнях і висло%

вив серйозні сумніви у тому, що їй можна вірити.

299

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

Наприклад, пані Чонкова заявляла, серед іншого, що 4 листопада 1998 року

її чоловік, п. Чонка, зазнав такого серйозного нападу з боку «бритоголових»,

що його довелося госпіталізувати. Було викликано поліцію, проте вона не з'я%

вилася. Зазначений інцидент став прямою причиною їхнього рішення втекти зі

Словаччини. Проте Генеральний комісар дійшов висновку, що цю заяву спро%

стовує той факт, що квитки було придбано до зазначеного інциденту, який тра%

пився 4 листопада: квиток пані Чонкової на літак — 2 жовтня, а квитки її чоло%

віка та дітей на автобус до Бельгії — 2 листопада 1998 року. Крім того, розповідь

пані Чонкової про інцидент не збігалася з розповіддю її падчерки, зокрема сто%

совно важливого питання про те, чи побувала на місці події поліція.

Ґенеральний комісар зазначив у своїх рішеннях, що заявників можна депор%

тувати до країни, з якої вони втекли (Словаччини), і що з моменту вручення

заявникам цих рішень відновлювався раніше призупинений (у зв'язку з подан%

ням апеляції в рамках термінової процедури) відлік п'ятиденного строку, впро%

довж якого вони мали покинути територію країни.

15. 24 червня 1999 року пані Чонкову було звільнено; при цьому їй було вру%

чено новий наказ покинути територію країни впродовж п'яти діб, тобто до пів%

ночі 29 червня.

16. 3 серпня 1999 року заявники подали до Державної ради (Conseil d'Etat)

клопотання про проведення судової перевірки рішення від 18 червня 1999 року

і відстрочення його виконання в порядку звичайної процедури. Вони також

попросили надати їм безоплатну юридичну допомогу.

17. 23 вересня 1999 року Державна рада відхилила клопотання про надання

такої допомоги на підставі відсутності належної довідки про доходи, оскільки

до заяви пані Чонкової, всупереч вимозі статті 676%3 Судового кодексу, було до%

дано копію довідки, а не ориґінал. Як наслідок, у рішеннях про відмову в на%

данні безоплатної юридичної допомоги заявникам пропонувалося самим опла%

тити судові витрати впродовж п'ятнадцяти днів після вручення їм цих рішень.

Оскільки заявники не виконали цього, 28 жовтня 1999 року їхні заяви з проха%

нням про проведення судової перевірки рішень і відстрочення їх виконання

було вилучено з реєстру справ, що підлягають розгляду.

B. Арешт і депортація заявників

18. Наприкінці вересня 1999 року поліція м. Гент надіслала повідомлення

кільком словацьким сім'ям циганського походження, і зокрема заявникам, з

вимогою з'явитися 1 жовтня 1999 року до поліційної дільниці. У повідомленні,

написаному голландською та словацькою мовами, зазначалося, що з'явитися

необхідно для завершення оформлення матеріалів, пов'язаних з їхніми клопо%

таннями про притулок.

19. У поліційній дільниці, за присутності словакомовного перекладача, за%

явникам було вручено новий наказ покинути територію країни, датований

300

Чонка проти Бельгії

29 вересня 1999 року, а також рішення про вислання їх до Словаччини і взяття

їх під варту з цією метою. У вручених документах, ідентичних за змістом, зазна%

чалося, що одержувачі мають право звернутися до Державної ради з клопотан%

ням провести судову перевірку наказу про депортацію і відстрочити його вико%

нання, на що їм відведено шістдесят днів з моменту вручення рішення, а також

оскаржити наказ про їх затримання в колеґії з питань затримання (chambre du

conseil) суду з кримінальних справ. За твердженням Уряду, декому з іноземців

усе ж таки було дозволено, з міркувань гуманності або з огляду на адміністра%

тивні причини, вільно полишити поліційну дільницю.

20. Через кілька годин заявників, разом з іншими циганськими сім'ями, було

переведено до Стеноккерзельського (Steenokkerzeel) закритого пересильного

центру, відомого як «Пересильний центр 127%біс», поблизу брюссельського ае%

ропорту; при цьому їх супроводжував перекладач. Як видається, перекладач

провів у центрі небагато часу. За твердженням Уряду, його можна було викли%

кати до центру на прохання заявників. За словами заявників, їм сказали, що всі

засоби оскарження наказу про депортацію було вичерпано.

21. Зі словацькими сім'ями під час їхнього перебування в центрі зустрілися

делеґація членів парламенту Бельгії, консул Словаччини, представники різних

неурядових організацій та лікарі. О 22 год. 30 хв. у п'ятницю, 1 жовтня 1999 ро%

ку, президент Ліґи захисту прав ромів поінформував адвоката заявників п. ван

Оверлоопа про затримання його клієнтів. Вважаючи, що все ще залишається

їхнім представником, п. ван Оверлооп 4 жовтня 1999 року надіслав факс до Ві%

домства у справах іноземних громадян з повідомленням, що заявники утриму%

ються у Пересильному центрі 127%біс в очікуванні репатріації до Словаччини.

Він попросив не вчиняти жодних дій щодо їхньої депортації, оскільки їм дово%

дилося піклуватися про члена сім'ї, якого було госпіталізовано. Проте п. ван

Оверлооп не оскаржив ні наказу про депортацію, ні рішення про затримання,

що їх було видано 29 вересня 1999 року.

22. 5 жовтня 1999 року зазначені сім'ї було відправлено до Мельсбрукського

(Melsbroek) військового аеропорту, де їм на долонях кульковою ручкою напи%

сали номери відведених їм у літаку місць. Літак вилетів з Бельгії о 17 год. 45 хв.

23. Незабаром після того міністр внутрішніх справ у відповідь на запит пар%

ламенту від 23 грудня 1999 року заявив:

«З огляду на високу концентрацію в місті Гент пошукачів притулку, що

мають словацьке громадянство, було здійснено підготовку до їхньої колек%

тивної репатріації до Словаччини. ... Повідомлення, які я одержав від мера

м. Гент і генерального директора Відомства у справах іноземних громадян,

свідчать, що операцію було добре підготовлено, попри те що невдале фор%

мулювання листа, відправленого поліцією м. Гент декому зі словаків, могло

ввести їх в оману. І Відомство у справах іноземних громадян, і департамент

поліції м. Гент були здивовані тим, як багато словаків відгукнулося на на%

діслане їм повідомлення. У результаті цього факту їх було затримано, і вони

301

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

перебували у Пересильному центрі 127%біс до своєї депортації кілька днів

по тому. ...»

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Закон про іноземців

24. Процедура, пов'язана з визнанням осіб біженцями, реґулюється Законом

від 15 грудня 1980 року щодо в'їзду, проживання, поселення та вислання іно%

земців (Закон про іноземців) та Королівським указом від 8 жовтня 1981 року

щодо в'їзду, проживання, поселення та вислання іноземців.

Процедура надання статусу біженців проводиться у два етапи. На першому

розглядається можливість прийняття до розгляду питання щодо визнання осо%

би біженцем, на другому вирішується питання про наявність підстав для на%

дання такого статусу.

Інстанції, до юрисдикції яких належить вивчення питання щодо прийнят%

ності, — це Відомство у справах іноземних громадян та, у разі подання апеля%

ції, Генеральний комісар у справах біженців та осіб без громадянства як адмі%

ністративні інстанції, а також Державна рада, яка розглядає клопотання про

проведення судової перевірки. Відповідними інстанціями на стадії розгляду

питання про наявність підстав є: Відомство Генерального комісара у справах

біженців та осіб без громадянства як адміністративний орган, Постійний три%

бунал з розгляду апеляцій біженців як адміністративна судова інстанція, а

також Державна рада, яка розглядає адміністративні апеляції з питань права.

Насамкінець, колеґія з питань затримання (chambre du conseil) суду з кримі%

нальних справ має юрисдикцію розглядати апеляції проти ухвал про позбав%

лення іноземців свободи під час провадження або після його закінчення (див.

нижче).

25. Закон про іноземців містить такі положення, застосовні до даної справи:

Стаття 6

«За винятком випадків, коли це дозволено міжнародним договором, зако%

ном або Королівським указом, іноземці не можуть перебувати в Королів%

стві [Бельгії] більше трьох місяців, якщо інший період не вказаний у штампі

візи або дозволу, що її замінює, поставленому в їхньому паспорті або проїз%

ному документі, виданому замість паспорта.

…»

Стаття 7

«Без шкоди для будь%якого більш сприятливого положення будь%якого між%

народного договору, міністр або його чи її представник може наказати іно%

земцеві, який не уповноважений або не одержав дозволу перебувати більше

302

Чонка проти Бельгії

трьох місяців або поселитися в Королівстві, залишити його територію до

встановленої дати:

...

2) якщо іноземець перебуває в Королівстві понад період, визначений від%

повідно до статті 6, або не може довести, що цей період ще не закінчився;

...

За таких самих обставин, якщо міністр або його чи її представник вважає це

за необхідне, вони можуть віддати наказ про депортацію іноземця.

З цією метою іноземець може бути затриманий на час, необхідний суто для

виконання зазначеного заходу, але не більше ніж на два місяці».

Стаття 8

«Будь%який наказ покинути територію країни або наказ про депортацію має

містити посилання на конкретне положення статті 7».

Стаття 57/2

«Цим засновується Відомство Генерального комісара у справах біженців та

осіб без громадянства. Воно функціонуватиме при Міністерстві і складати%

меться з Генерального комісара у справах біженців та осіб без громадянства

і двох помічників. Генеральний комісар і його помічники матимуть цілко%

виту незалежність при прийнятті рішень та висловленні своїх думок».

Стаття 57/3

«Генеральний комісар здійснюватиме керівництво Відомством Генерально%

го комісара у справах біженців та осіб без громадянства.

Генеральний комісар, кандидатуру якого має запропонувати міністр і за%

твердити Кабінет міністрів, призначатиметься указом Короля.

Генеральний комісар призначатиметься на п'ятирічний строк. Його перебу%

вання на посаді може бути продовжене на новий строк.

...»

Стаття 63/2(1)

«У рамках процедури розгляду скарг у терміновому порядку апеляцію проти

рішення міністра або його чи її представника, яке, відповідно до статті 52,

забороняє іноземцям, що домагаються статусу біженця, в'їхати до Королів%

ства або залишитися чи поселитися в ньому, слід подавати на ім'я

Генерального комісара у справах біженців та осіб без громадянства».

Стаття 71

«Іноземці, яких було позбавлено свободи в результаті вжиття щодо них за%

ходу відповідно до статей 7, 25, 27, 29 (частина друга), 51/5 (3) (частина чет%

303

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

верта), 52%біс (частина четверта), 54, 63/5 (частина третя), 67 і 74/6, можуть

подати апеляцію проти цього заходу, звернувшись зі скаргою до колеґії з

питань затримання того суду з кримінальних справ, до юрисдикції якого

належить місце їхнього проживання або перебування в Королівстві.

...

Зазначену в попередніх пунктах апеляцію дозволено подавати повторно, з

інтервалом у місяць.

...»

Стаття 72

«Колеґія з питань затримання повинна ухвалити рішення щодо апеляції

упродовж п'яти робочих днів з дати її подання, заслухавши арґументи іно%

земця або його чи її адвоката, а також думку Державної ради.

... Якщо колеґія з питань затримання не ухвалить рішення впродовж зазна%

ченого періоду, іноземець має бути звільнений.

Колеґія з питань затримання повинна розглянути питання щодо законності

наказів про затримання і депортацію, але не має повноважень визначати

їхню обґрунтованість.

Рішення колеґії з питань затримання може бути оскаржене іноземцем, Дер%

жавною радою, а також за обставин, зазначених у пункті 74, міністром або

його чи її представником.

При цьому процедура оскарження така сама, як і та, що передбачена зако%

нодавчими положеннями про досудове тримання під вартою, за винятком

положень, що стосуються санкцій на арешт, слідчих суддів, заборони кон%

тактів, тимчасового звільнення або звільнення під заставу, а також права на

ознайомлення з адміністративними матеріалами.

Адвокат іноземця може ознайомитися з матеріалами справи у канцелярії від%

повідного суду впродовж двох робочих днів, що передують розгляду справи.

Секретар повинен повідомити адвоката про ухвалене рішення рекомендо%

ваним листом».

Стаття 73

«Якщо колеґія з питань затримання вирішить, що іноземець не повинен за%

лишатися під вартою, його чи її буде звільнено, щойно це рішення стане

остаточним.

Міністр може розпорядитися, щоб іноземець проживав у призначеному

місці до виконання наказу про депортацію або до ухвалення рішення щодо

його апеляції».

26. Рішенням від 14 березня 2001 року касаційний суд скасував постанову

відділу обвинувачень апеляційного суду міста Льєж (Liege) про звільнення іно%

земця. Відділ обвинувачень постановив, що, на порушення статті 13 Конвенції,

304

Чонка проти Бельгії

органи влади позбавили іноземця ефективного засобу юридичного захисту, ви%

тлумачивши той факт, що подання апеляції до Державної ради не є підставою

для призупинення виконання судового рішення, як такий, що означає закон%

ність примусового вислання нелеґальних імміґрантів. Касаційний суд постано%

вив, що, навпаки, питання про те, чи іноземець, який звернувся з проханням

про надання йому статусу біженця, має ефективний засіб юридичного захисту

для цілей статті 13, слід розглядати у світлі процедури в цілому. Зауваживши,

що апеляція в рамках термінової процедури до Генерального комісара у справах

біженців та осіб без громадянства є підставою для призупинення виконання

судового рішення і що при поданні клопотання до Державної ради про про%

ведення судової перевірки іноземці мали право водночас клопотати про від%

строчення виконання згідно зі звичайною або невідкладною процедурою, він

дійшов висновку, що ці засоби, взяті в цілому, задовольняли вимоги статті 13

Конвенції.

B. Процедура термінового розгляду в Державній раді

27. Відповідні положення Королівського указу від 5 грудня 1991 року, яким

було запроваджено процедуру розгляду Державною радою скарг у терміновому

порядку, передбачають таке:

Стаття 16

«У випадках, визнаних невідкладними, статті 7 і 11–14 не застосовуються.

У таких випадках голова Ради може викликати повісткою заявників, відпо%

відача, будь%яку причетну до справи сторону та будь%яких осіб, зацікавле%

них у результаті розгляду справи, на слухання (яке може бути проведене

вдома у голови Ради), призначене на певний час, у тому числі й у неробочий

день, повідомивши про це за кілька днів або за кілька годин.

Наказ має бути вручений королівському адвокатові або призначеному чле%

нові Королівської адвокатури.

У відповідних випадках у повістці необхідно зазначити, чи доступні для

ознайомлення матеріали адміністративної справи.

Якщо протилежна сторона наперед не подала матеріалів адміністративної

справи, вона повинна передати їх голові Ради під час слухання; при цьому

голова може відкласти слухання, щоб представник Королівської адвокату%

ри, заявники та будь%яка причетна до справи сторона могли ознайомитися

з ними.

Голова Ради може віддати наказ про негайне виконання судового рішення».

Стаття 25

«Клопотання про вжиття тимчасових заходів мають подаватися окремо від

клопотань про відстрочення виконання або про проведення судової пере%

вірки.

305

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

Клопотання має бути підписане стороною, особою, зацікавленою в резуль%

таті розгляду справи, або адвокатом, який відповідає вимогам, передбаче%

ним у пункті 2 статті 19 консолідованих законів».

Стаття 33

«Якщо заявник, що просить про відстрочення виконання рішення, водно%

час домагається вжиття невідкладних тимчасових заходів, то до його заяви

застосовується стаття 25. Статті 29–31 не застосовуються.

У випадках, визнаних невідкладними, голова Ради може викликати повіст%

кою сторони та будь%яких осіб, зацікавлених у результаті розгляду справи,

на слухання (яке може бути проведене вдома у голови), призначене на пев%

ний час, у тому числі й у неробочий день, повідомивши про це за кілька днів

або за кілька годин.

Наказ має бути вручений королівському адвокатові або призначеному чле%

нові Королівської адвокатури.

У відповідних випадках у повістці необхідно зазначити, чи доступні для оз%

найомлення матеріали адміністративної справи.

Голова Ради може віддати наказ про негайне виконання судового рішення».

28. Практична інструкція Державної ради стосовно «процедури, якої слід до%

держувати черговому персоналові у вихідні дні», містить такий фраґмент щодо

«прийому клопотань про відстрочення виконання судового рішення в рамках

невідкладної процедури»:

«Приймальник повинен зв'язатися з черговим суддею, представником Ко%

ролівської адвокатури та судовим секретарем для визначення ступеня тер%

міновості та узгодження дати слухання. У випадках, пов'язаних з "іноземця%

ми", на прохання судді секретар повинен зв'язатися з Відомством у справах

іноземних громадян, щоб уточнити призначену дату репатріації і попроси%

ти підтвердити її факсом. У всіх випадках, пов'язаних з "іноземцями", реко%

мендується визначати міністра внутрішніх справ і Генерального комісара у

справах біженців та осіб без громадянства як протилежні сторони. У випад%

ках, пов'язаних з перспективою швидкої репатріації, також матиме сенс ви%

дати наказ про особисту присутність заявника».

29. У практиці Державної ради є кілька справ, коли вона приймала ухвалу

про відстрочення виконання наказу про депортацію того самого дня, коли було

подано клопотання про призупинення в рамках невідкладної процедури, на%

ступного дня або, так чи інакше, до спливу строку, відведеного на те, щоб по%

кинути територію країни. Ці ухвали містяться в матеріалах таких справ:

№ 40.383 від 20 вересня 1992 року, 51.302 від 25 січня 1995 року, 57.807 від

24 січня 1996 року, 75.646 від 2 вересня 1998 року, 81.912 від 26 липня 1999 року,

84.741 від 18 січня 2000 року і 85.025 від 1 лютого 2000 року.

Державна рада також постановила, що вона уповноважена розглядати кло%

потання про проведення судової перевірки наказів про депортацію (див., на%

306

Чонка проти Бельгії

приклад, такі ухвали: № 56.599 від 4 грудня 1995 року, 57.646 від 19 січня 1996

року, 80.505 від 28 травня 1999 року і 85.828 від 3 березня 2000 року).

C. Інші матеріали

30. У серпні 1999 року різко збільшилася кількість пошукачів притулку зі

Словаччини. За перші сім місяців 1999 року в середньому подавалися 22 заяви

щомісяця, у тому числі 51 заява лише в липні, проте у період з 1 по 24 серпня

1999 року було подано одразу 359 заяв. В останній із зазначених днів ґене%

ральний директор Відомства у справах іноземних громадян написав листа міні%

строві внутрішніх справ та ґенеральному комісарові у справах біженців та осіб

без громадянства, сповіщаючи їх про свій намір швидко розглянути заяви гро%

мадян Словаччини з проханням про надання притулку, з тим щоб дати іншим

потенційним заявникам чіткий неґативний сиґнал.

31. «Записка з ґенеральними директивами щодо загальної імміґраційної по%

літики», схвалена Кабінетом міністрів 1 жовтня 1999 року, містила, inter alia,

таке положення:

«Нині розглядається план колективної репатріації, покликаний водночас

послати сиґнал владі Словаччини і депортувати велику кількість нелеґаль%

них імміґрантів, з присутністю яких більше не можна миритися».

32. Доповідь щодо ситуації в Словаччині від 15 червня 1998 року, підготов%

лена Європейською комісією проти расизму та нетерпимості, містила таке по%

ложення:

«У Словаччині, як і в кількох інших країнах Центральної та Східної Європи,

роми/цигани належать до найупослідженіших груп населення. За винятком

поодиноких випадків, вони живуть за межами соціуму, відірвані від відпо%

відальних за прийняття рішень центрів та основних течій політичної думки.

Вони часто стають жертвами насильства з боку "бритоголових" і реґулярно

зазнають поганого поводження та дискримінації з боку органів влади».

33. Ще одна доповідь, на яку посилаються заявники і яку після спільної місії

у Словаччині в лютому 1999 року склало Відомство у справах іноземних гро%

мадян та Відомство ґенерального комісара у справах біженців та осіб без грома%

дянства, як видається, підтверджує наявність серйозної дискримінації ромів,

до яких ставляться як до нижчого класу.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ

ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

34. Заявники стверджували, що їхній арешт у поліційній дільниці м. Гент

1 жовтня 1999 року становив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, у відпо%

відній частині якого сказано:

307

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не мо%

же бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до проце%

дури, встановленої законом:

...

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозво%

леному в'їзду в країну чи особи, щодо якої проводиться процедура де%

портації або екстрадиції».

35. Суд зауважив, що у своїй ухвалі щодо прийнятності заяви він долучив до

матеріалів справи попереднє заперечення Уряду, у якому йшлося про те, що

заявники не вичерпали усіх національних засобів юридичного захисту, оскіль%

ки не подали апеляції до колеґії з питань затримання суду з кримінальних

справ відповідно до статті 71 Закону про іноземців.

36. Що стосується арґументів, заявники заперечили, що арешт був необхід%

ним для забезпечення їхнього виїзду з Бельгії. Насамперед вони скаржилися на

те, яким чином їх було заарештовано, кажучи, що їх заманили в пастку, оскіль%

ки примусили повірити, що їхня явка до поліційної дільниці була необхідна для

завершення оформлення документів, пов'язаних з їхніми клопотаннями про

притулок, тоді як від самого початку єдиним наміром органів влади було по%

збавити їх свободи. Таким чином, їх ввели в оману щодо цілі їхньої явки до

поліційної дільниці, і, відповідно, мало місце зловживання владою, яке стано%

вило порушення пункту 1 статті 5.

Отже, не можна ставити заявникам за провину те, що вони більше не дові%

ряють органам влади і що вони вирішили не подавати апеляції до бельгійських

судів. За даних обставин будь%яка така апеляція була б даремною. Влада зама%

нила заявників у пастку, їх зібрали разом у рамках операції колективної репа%

тріації і відправили до закритих центрів, де їм сказали, що вони не мали права

на апеляцію; відповідно, вони не могли безпосередньо поспілкуватися зі своїм

адвокатом, п. ван Оверлоопом.

Пан ван Оверлооп не знав про затримання своїх клієнтів до п'ятниці, 1 жов%

тня 1999 року, коли його про це поінформував президент Ліґи захисту прав

ромів. Відтоді, як заявників було заарештовано, і до виконання наказу про де%

портацію прямий контакт між ними та їхнім адвокатом не був можливим, зокре%

ма їм не дозволялося приймати телефонні дзвінки ззовні. Як вважається, вони

мали змогу подзвонити самі, але були переконані, що оскаржити затримання

неможливо.

Отже, п. ван Оверлооп не міг би подати апеляцію до колеґії з питань затри%

мання у місті Гент до понеділка, 4 жовтня. Оскільки колеґія засідає лише по по%

неділках, середах та п'ятницях, справу не можна було б розглянути до середи,

6 жовтня, а літак із заявниками на борту вилетів із Бельгії у вівторок, 5 жовтня.

37. Уряд зауважив, що 3 березня і 18 червня 1999 року заявникам було вруче%

но накази покинути територію країни, у яких чітко вказувалося, що в разі не%

308

Чонка проти Бельгії

виконання наказу їх можуть затримати з метою депортації. Тож заявники мали

добре розуміти, що дозволений строк їхнього перебування в країні закінчився.

Крім того, суд із кримінальних справ м. Гент визнав пані Чонкову винною у

вчиненні крадіжки. За таких обставин було б абсурдно припускати, що дії заяв%

ників були добросовісними. Навпаки, до їхньої справи слід було застосувати

доктрину «чистих рук» або правило nemo auditur.

Далі, той факт, що текст повідомлення був потенційно двозначним, не є до%

статньою підставою для висновку, що мало місце зловживання владою. Це —

серйозне обвинувачення, яке було б правомірним лише у тому разі, якби дії ор%

ганів влади ґрунтувалися виключно на незаконних підставах, а це вочевидь

було не так. Крім того, міністр внутрішніх справ публічно висловив жаль з при%

воду «невдалого формулювання» повідомлення. Однак той факт, що інших іно%

земців, які, одержавши повідомлення, з'явилися до поліційної дільниці, було

звільнено після розгляду їхніх справ, свідчить, що повідомлення не розсила%

лися з єдиною метою здійснення арештів. Навіть якби це було саме так, все ж

метод, який було використано, був кращим, ніж здійснення арештів іноземців

за місцем їхнього проживання або за місцем навчання їхніх дітей. Отже, якщо

й можна вести мову про хитрощі, то це були «невеликі хитрощі».

Уряд не побачив підстав для твердження, що заявників було позбавлено

можливості подати апеляцію до колеґії з питань затримання суду з криміналь%

них справ. На його думку, якщо заявники змогли подати заяву до Європейсь%

кого суду з прав людини, то за тих самих обставин вони також могли подати

заяву й до колеґії.

38. Суд зауважив, що арешт заявників з метою депортації з Бельгії є загаль%

ною підставою. Отже, до даного випадку застосовний пункт 1 (f) статті 5 Кон%

венції. Як вважається, заявники оспорюють необхідність їхнього арешту з та%

кою метою; однак пункт 1(f) статті 5 не вимагає наявності розумних підстав

вважати затримання особи, щодо якої проводиться процедура депортації, не%

обхідним, наприклад, щоб запобігти вчиненню нею правопорушення або здій%

сненню втечі. У цьому відношенні пункт 1 (f) статті 5 передбачає інший рівень

правового захисту, ніж пункт 1 (с) статті 5: підпункт (f) вимагає лише, щоб захо%

ди вживалися для цілей «процедури депортації» (див. рішення у справі «Чагал

проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) від 15 листопада

1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996%V, с. 1862, п. 112).

39. Коли йдеться про «законність» затримання, у тому числі коли запиту%

ється, чи було дотримано «процедури, встановленої законом», Конвенція по%

силається переважно на обов'язок дотримувати матеріально%правових і про%

цесуальних норм національного права, але, крім того, вимагає, щоб позбав%

лення свободи не суперечило цілі статті 5, а саме — захисту особи від сваволі

держави (див., серед інших джерел, рішення у справах «Боцано проти Франції»

(Bozano v. France) від 18 грудня 1986, серія A, № 111, с. 23, п. 54, і Чагала, згада%

ного вище, с. 1864, п. 118).

309

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

40. У цій справі заявники одержали письмове повідомлення наприкінці ве%

ресня 1999 року із запрошенням з'явитися до поліційної дільниці м. Гент 1 жовт%

ня «для завершення оформлення документів, пов'язаних з їхніми клопотання%

ми про притулок». Коли вони прибули до поліційної дільниці, їм було вручено

наказ покинути територію країни, датований 29 вересня 1999 року, а також

рішення про їхнє вислання до Словаччини і арешт з цією метою. Кілька годин

по тому їх було переведено до Стеноккерзельського закритого пересильного

центру.

41. Суд взяв до уваги думку Уряду, згідно з якою, хоча формулювання пові%

домлення було явно невдалим, що публічно визнав міністр внутрішніх справ

(див. пункт 23 вище), це не є достатньою підставою, щоб визнати неправомір%

ною усю процедуру арешту або кваліфікувати її як зловживання владою.

Хоча Суд має певні сумніви щодо відповідності такої практики бельгійсько%

му законодавству, особливо з огляду на те, що в даному випадку ця практика не

була розглянута компетентним національним судом, проте Конвенція вимагає,

щоб будь%який захід, що позбавляє особу свободи, не суперечив цілі статті 5, а

саме — захисту особи від сваволі держави (див. пункт 39 вище). Попри те що

Суд жодним чином не виключає допустимості певних хитрощів, до яких уда%

ється поліція, наприклад, з метою підвищення ефективності боротьби зі зло%

чинністю, проте дії, за допомогою яких органи влади намагаються здобути до%

віру пошукачів притулку, щоб заарештувати й потім депортувати їх, можуть

розглядатися як такі, що суперечать загальним принципам, прямо чи опосе%

редковано передбаченим Конвенцією.

Стосовно цього були всі підстави вважати, що, хоча формулювання повідом%

лення було «невдалим», це сталося не внаслідок неуважності; навпаки, таким

його зробили навмисно, для того щоб забезпечити явку якомога більшої кіль%

кості тих, хто одержав повідомлення. На слуханні адвокат Уряду послався у цьо%

му зв'язку на «невеликі хитрощі», до яких свідомо вдалися органи влади, щоб за%

безпечити успіх запланованої ним «колективної репатріації» (див. пункт 23 вище).

42. Суд нагадав, що список винятків із права на свободу, закріпленого пунк%

том 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків узгоджу%

ється з метою зазначеного положення (див., mutatis mutandis, рішення у справі

«K.%F. проти Німеччини» (K.&F. v. Germany) від 27 листопада 1997 року, Reports

1997%VII, с. 2975, п. 70). На думку Суду, ця вимога повинна стосуватися також

і надійності таких повідомлень, як те, що було надіслане заявникам, незалежно

від того, леґально чи нелеґально перебувають реципієнти в країні. З цього ви%

пливає, що навіть у випадку осіб, дозволений строк перебування яких у країні

закінчився, свідоме рішення органів влади, спрямоване на сприяння запла%

нованій операції вислання іноземців або підвищення її ефективності за допо%

могою введення їх в оману стосовно мети повідомлення з тим, щоб було легше

позбавити їх свободи, несумісне зі статтею 5.

310

Чонка проти Бельгії

43. Зазначена обставина має стосунок до питання, що далі постало перед Су%

дом, а саме — до попереднього заперечення Уряду, яке Суд раніше долучив до

матеріалів справи. У цьому зв'язку Суд нагадав, що з огляду на пункт 1 статті 35

Конвенції заявник повинен мати змогу безперешкодно користуватися наявни%

ми засобами юридичного захисту, достатніми для того, щоб забезпечити йому

компенсацію за стверджувані порушення. Існування зазначених засобів юри%

дичного захисту має бути достатньо реальним не лише в теорії, а й на практиці,

адже без цього їм бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див.,

серед інших джерел, рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Ak&

divar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року, Reports 1996%IV, с. 1210, п. 66).

44. У даній справі Суд встановив кілька чинників, що безперечно вплинули

на доступність засобу юридичного захисту, який, за твердженням Уряду, не бу%

ло застосовано. Зокрема, це той факт, що інформація стосовно наявних засобів

юридичного захисту, яку заявники отримали з прибуттям до поліційної дільни%

ці, була надрукована дрібним шрифтом і мовою, якої вони не розуміли; допо%

могти великій кількості циганських сімей, які прибули до поліційної дільниці,

зрозуміти зміст адресованих їм усних і письмових повідомлень мав лише один

перекладач, і хоча він був присутній у поліційній дільниці, проте не залишився

допомагати їм на період їхнього перебування в закритому центрі. Зрозуміло,

що за таких обставин заявники під час перебування у поліційній дільниці мали

небагато шансів зв'язатися з адвокатом за допомогою перекладача, і хоча вони

могли подзвонити адвокатові із закритого пересильного центру, але там уже не

мали змоги скористатися послугами перекладача; попри ці труднощі, органи

влади не запропонували їм жодної форми правової допомоги ні в поліційній

дільниці, ні у пересильному центрі.

45. Крім того — і цей чинник, на думку Суду, був вирішальним, — як засвід%

чив на слуханні адвокат заявників (причому Уряд не заперечував його твердже%

ння), він дізнався про зазначені події і про ситуацію, в якій опинилися його

клієнти, о 22 год. 30 хв. у п'ятницю, 1 жовтня 1999 року, так що будь%яке звер%

нення до колеґії з питань затримання уже не мало сенсу, оскільки, якби він по%

дав заяву до колеґії 4 жовтня, справу було б розглянуто не раніше 6 жовтня,

тобто через день після вислання заявників, здійсненого 5 жовтня. Таким чи%

ном, хоч він і вважав, що все ще захищає інтереси заявників (див. пункт 21 ви%

ще), проте не міг подати заяву до колеґії.

46. Конвенція покликана ґарантувати не теоретичні й ілюзорні, а практичні

й ефективні права (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Метьюз проти Спо%

лученого Королівства» (Matthews v. the United Kingdom) [GC], № 24833/94, п. 34,

ECHR 1999%I). Що стосується доступності засобу юридичного захисту в сенсі

пункту 1 статті 35 Конвенції, то це означає, inter alia, що обставини, добровіль%

но створювані органами влади, мають бути такими, щоб заявники мали реаль%

ну можливість скористатися засобом юридичного захисту. У цій справі такого

не сталося, а тому попереднє заперечення слід відхилити.

Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

311

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ

ПУНКТУ 2 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

47. Заявники стверджували про порушення пункту 2 статті 5 Конвенції, який

передбачає:

«Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою

для нього мовою про підстави його арешту і про будь%яке обвинувачення,

висунуте проти нього».

Вони заявили, що їм було надано недостатньо інформації про причини їх%

нього арешту, і, отже, вони не мали змоги скористатися засобом юридичного

захисту, на який мали право відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції. Жоден

представник Міністерства внутрішніх справ, що видало накази від 29 вересня

1999 року з вимогою покинути територію країни, не надав особам, затриманим

у поліційній дільниці міста Ґент, ніякої офіційної інформації. Їм довелося об%

межитися інформацією, що містилася у вручених їм документах. Однак ця ін%

формація була неповною, оскільки не містила достатньо детального викладу

правових і фактичних підстав їхнього арешту, заходів, пов'язаних з висланням,

та наявних у них засобів юридичного захисту.

48. Уряд заявив, що вимоги пункту 2 статті 5 було виконано буквально, і по%

яснив, що підстави затримання було наведено в наказі, виданому 29 вересня

1999 року і врученому заявникам у поліційній дільниці два дні по тому. Папери

було вручено в присутності словакомовного перекладача, який міг надати заці%

кавленим особам будь%які потрібні їм пояснення щодо змісту документа.

49. У своїй ухвалі щодо прийнятності заяви згідно з пунктом 2 статті 5 Суд

зазначив, що долучає до матеріалів справи попереднє заперечення Уряду. Ос%

кільки зазначене заперечення таке саме, як і те, що стосувалося пункту 1 стат%

ті 5, і з огляду на висновок, наведений у пункті 46 вище, воно також має бути

відхилене.

50. Що стосується арґументів, Суд нагадав, що пункт 2 статті 5 містить еле%

ментарну вимогу, щоб кожного заарештованого було поінформовано, чому

його позбавляють свободи. Це положення є невід'ємною частиною системи

юридичного захисту, передбаченої статтею 5: згідно з пунктом 2, кожному за%

арештованому необхідно пояснити зрозумілою йому, простою, непрофесійною

мовою суттєві правові та фактичні підстави його арешту, з тим щоб він міг,

якщо вважає це за доцільне, оскаржити в суді законність свого арешту відпо%

відно до пункту 4. Хоча цю інформацію слід надати «негайно» (французькою

мовою: «dans le plus court délai»), цю вимогу не слід пов'язувати з діями офіцій%

ної особи, що здійснює арешт, під час самого арешту. Те, чи зміст і негайність

надання інформації були достатніми, слід визначати з огляду на специфіку

кожної справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мюррей проти Сполу%

ченого Королівства» (Murray v. the United Kingdom) від 28 жовтня 1994 року, се%

рія A, № 300%A, с. 31, п. 72).

312

Чонка проти Бельгії

51. У даній справі, коли заявники прибули до поліційної дільниці, їм пред'я%

вили санкцію на арешт. У врученому їм з цією метою документі зазначалося,

що санкцію на арешт було видано на підставі пункту 2 частини першої статті 7

Закону про іноземців, з огляду на ризик того, що вони можуть спробувати ухи%

литися від депортації. У примітці до документів було згадано апеляцію до ко%

леґії з питань затримання суду з кримінальних справ як наявний спосіб оскар%

ження наказу про затримання.

52. Суд уже взяв до уваги, що під час арешту заявників у поліційній дільниці

був присутній словакомовний перекладач, головним завданням якого було ін%

формування іноземців про зміст одержаних ними усних і письмових повідом%

лень, зокрема санкції на їхній арешт. Незважаючи на те що в даній справі ці за%

ходи самі по собі на практиці виявилися недостатніми, щоб дати заявникам

змогу подати апеляцію до колеґії з питань затримання (див. пункт 46 вище),

проте інформація, яку завдяки їм було надано заявникам, усе ж таки задоволь%

няла вимоги пункту 2 статті 5 Конвенції. Отже, порушення цього положення

допущено не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ

ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

53. Заявники також стверджували про порушення пункту 4 статті 5 Конвен%

ції, у якому сказано:

«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вар%

тою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання вста%

новлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо за%

тримання є незаконним».

У своєму поданні вони зазначили, що єдиним наявним у них засобом ос%

карження затримання була апеляція до колеґії з питань затримання суду з кри%

мінальних справ, відповідно до статті 71 Закону про іноземців. Однак цей засіб

не задовольняє вимоги пункту 4 статті 5, оскільки колеґія проводить лише дуже

обмежений розгляд наказів про затримання, виданих відповідно до статті 7 За%

кону про іноземців. При цьому розглядається лише питання законності проце%

дури затримання; колеґія не бере до уваги пропорційність затримання, тобто

питання про те, чи, з огляду на специфіку даної конкретної справи, затриман%

ня було обґрунтованим. Крім того, у цій справі обставини арешту заявників бу%

ли такими, що подання апеляції до колеґії з питань затримання виявилося не%

можливим (див. пункт 36 вище).

54. Уряд, зі свого боку, заявив, що зазначений засіб юридичного захисту за%

довольняв усі вимоги пункту 4 статті 5.

55. Найперше Суд дійшов висновку, що факт звільнення заявників 5 жовтня

1999 року в Словаччині не робить заяву безпредметною, оскільки дане позбав%

лення свободи тривало упродовж п'яти днів (пор. рішення у справі «Фокс,

313

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» (Fox, Campbell and Hartley v.

the United Kingdom) від 30 серпня 1990 року, серія A, № 182, с. 20, п. 45). Проте

він зауважив, що арґументи Уряду стосовно цього питання такі самі, як і ті, що

їх він висунув на обґрунтування свого попереднього заперечення проти твер%

джень про порушення пунктів 1, 2 і 4 статті 5 Конвенції (див. пункти 37 і 49

вище). А тому Суд спирається на свій висновок про те, що заявники були по%

збавлені можливості подати будь%яку апеляцію, яка мала б вагу, до колеґії з пи%

тань затримання (див. пункт 46 вище). Отже, немає сенсу вирішувати, чи від%

повідає юрисдикція колеґії з питань затримання вимогам пункту 4 статті 5.

Таким чином, було допущено порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 ПРОТОКОЛУ № 4

56. Заявники стверджували порушення статті 4 Протоколу № 4, у якій сказано:

«Колективне вислання іноземців заборонено».

Згідно з їхньою арґументацією, вираз «колективне вислання» слід розуміти

як такий, що означає будь%яке «колективне здійснення заходів щодо вислан%

ня». Положення втрачає сенс, якщо розмежувати попереднє рішення та ви%

конання заходу, оскільки нині законодавство кожної держави%члена вимагає

прийняття конкретного формального рішення, що передує висланню, а тому

розмежування такого роду означало б неможливість надалі оскаржувати ко%

лективне вислання і стаття 4 Протоколу № 4 втратила б усяке практичне зна%

чення.

Заявники дійшли висновку, зокрема, що накази про їхнє вислання відбива%

ли рішучість органів влади знайти колективне рішення щодо ситуації навколо

групи осіб, у даному випадку циганів зі Словаччини. За їхніми словами, це за%

свідчували деякі офіційні документи, зокрема лист, відправлений 24 серпня

1999 року ґенеральним директором Відомства у справах іноземних громадян

міністрові внутрішніх справ і ґенеральному комісарові у справах біженців та

осіб без громадянства, у якому ґенеральний директор заявив, що клопотання

про надання притулку громадянам Словаччини будуть швидко розглянуті, з

тим щоб дати іншим потенційним заявникам чіткий неґативний сиґнал. Заяв%

ники також послалися на схвалену Кабінетом міністрів 1 жовтня 1999 року «За%

писку з ґенеральними директивами щодо загальної імміґраційної політики»,

що містила таке положення: «Нині розглядається план колективної репатрі%

ації, покликаний водночас послати сиґнал владі Словаччини і депортувати ве%

лику кількість нелеґальних імміґрантів, з присутністю яких більше не можна

миритися» (див. пункт 31 вище). Далі, 23 грудня 1999 року міністр внутрішніх

справ, відповідаючи на запитання у парламенті, заявив: «З огляду на високу

концентрацію в місті Гент пошукачів притулку, що мають словацьке громадян%

ство, було здійснено підготовку до їхньої колективної репатріації до Словаччи%

ни» (див. пункт 23 вище).

314

Чонка проти Бельгії

Заявники доводили, що ці елементи вказують на існування загальної сис%

теми колективного поводження з групами осіб від моменту прийняття рішення

про їхнє вислання до його виконання. У цьому зв'язку примітним є те, що ор%

гани влади назвали цей процес «Операція Ґольф». Отже, незалежно від фор%

мального характеру цих рішень, не було підстав сказати, що в даній справі мав

місце «розумний та об'єктивний розгляд конкретних обставин кожного з іно%

земців, що входять до групи».

57. Уряд висловив заперечення проти цього арґументу, вказавши на те, що

заявники не оскаржили рішення — які, за їхнім твердженням, становлять пору%

шення, а саме: рішення від 29 вересня 1999 року, — у Державній раді, зокрема

за допомогою подання клопотання про відстрочення виконання в рамках не%

відкладної процедури.

Суд зауважив, що зазначений засіб юридичного захисту є тим самим, на

який Уряд послався у зв'язку з твердженням про порушення статті 13 Конвенції

у поєднанні зі статтею 4 Протоколу № 4. Отже, це заперечення слід додати до

матеріалів справи і вивчити разом зі скаргою на порушення зазначених по%

ложень.

58. З приводу заяви про окремо взяте порушення статті 4 Протоколу № 4 Уряд

послався на рішення Суду у справі «Андрик проти Швеції» (Andric v. Sweden)

((ухв.), № 45917/99, від 23 лютого 1999 року), у якій скаргу було визнано не%

прийнятною, на обґрунтування свого твердження, що вислання не є колектив%

ним, коли імміґраційний статус іноземця було визначено на індивідуальній ос%

нові й на підставі об'єктивних даних у спосіб, що дає йому змогу оскаржити

рішення про вислання. Хоча накази залишити територію країни, видані 29 ве%

ресня 1999 року, замінили попередні накази, проте і Відомство у справах іно%

земних громадян, і Відомство ґенерального комісара у справах біженців та осіб

без громадянства — незалежний, безсторонній квазісудовий орган — надали

заявникам можливість висловити свої арґументи. У рішенні щодо пані Чон%

кової на трьох сторінках тексту, надрукованого дрібними літерами, детально

викладено причини його ухвалення і наведено пояснення, чому в країні її по%

ходження їй не загрожує поводження, несумісне зі статтею 3 Конвенції. Що

стосується п. Чонки, то він навіть не виявив бажання прийти у призначений

час до ґенерального комісара, хоч одержав відповідне повідомлення.

Знову увагу було привернуто до ситуації з іноземцями у поліційній дільниці

міста Ґент, оскільки декому з пошукачів притулку, чиї заяви було раніше відхи%

лено, все ж таки було дозволено вільно піти звідти, зокрема з міркувань гуман%

ності або з огляду на адміністративні причини. Вивчення деяких індивідуаль%

них справ, у тому числі справи сім'ї Чонка, тривало аж до того моменту, коли

заявники опинилися на борту літака, оскільки кожному главі сім'ї було випла%

чено соціальну допомогу на жовтень, визначену з округленням до одного бель%

гійського франка і з урахуванням кількості членів у кожній сім'ї. Коротко ка%

жучи, вимоги статті 4 Протоколу № 4 було повністю задоволено.

315

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

59. Суд нагадав свою практику, відповідно до якої колективне вислання, у

сенсі статті 4 Протоколу № 4, слід тлумачити як будь%який захід, що примушує

групу іноземців покинути межі країни, за винятком випадку, коли такий захід

вжито на підставі розумного й об'єктивного вивчення конкретної справи кож%

ного окремого іноземця у групі (див. справу Андрика, згадану вище). Проте це

не означає, що в разі задоволення останньої умови обставини виконання нака%

зів про вислання не відіграють жодної ролі при визначенні того, чи було додер%

жано положення статті 4 Протоколу № 4.

60. У даній справі клопотання заявників про надання притулку були відхи%

лені рішеннями від 3 березня 1999 року, залишеними без зміни 18 червня 1999

року. Рішення від 3 березня 1999 року, в яких було зазначено відповідні під%

стави, супроводжувалися виданим того самого дня наказом покинути терито%

рію країни. Їх було ухвалено після розгляду особистих обставин кожного заяв%

ника на підставі їхніх свідчень. Рішення від 18 червня 1999 року, підстави яких

також були пов'язані з особистими обставинами, містили посилання на наказ

від 3 березня 1999 року з вимогою покинути територію країни, виконання яко%

го було призупинено внаслідок подання апеляцій у рамках процедури терміно%

вого розгляду.

61. Однак Суд зауважив, що зазначені накази про взяття під варту і депорта%

цію, які є предметом розгляду, було видано на примусове виконання наказу з

вимогою покинути територію країни від 29 вересня 1999 року, виданого ви%

ключно на підставі пункту 2 частини першої статті 7 Закону про іноземців, а

єдиним посиланням на особисті обставини заявників було зазначення того

факту, що тривалість їхнього перебування в Бельгії перевищила три місяці.

Зокрема, у документі не згадувались ані їхнє клопотання про надання притул%

ку, ані рішення від 3 березня і 18 червня 1999 року. Так, зазначені рішення су%

проводжувалися ще й наказом покинути територію країни, але сам по собі той

наказ не санкціонував арешту заявників. Отже, вперше санкція на арешт заяв%

ників з'явилася в рішенні від 29 вересня 1999 року; її правова підстава не сто%

сувалась їхнього клопотання про надання притулку, та все ж таки була достат%

ньою для виконання оспорюваних заходів. За цих обставин, а також з огляду на

те, що з великою кількістю осіб однакового із заявниками походження сталося

те саме, що і з ними, Суд дійшов висновку, що застосована процедура приму%

шує сумніватися в тому, що це вислання не було колективним.

62. Цей сумнів посилюють кілька фактів: по%перше, перед депортацією заяв%

ників відповідальні за це органи влади оголосили про намір провести такі опе%

рації та проінструктували відповідну інстанцію стосовно їх проведення (див.

пункти 30 і 31 вище); по%друге, від усіх іноземців, про яких ідеться, зажадали

з'явитися на поліційну дільницю в той самий час; по%третє, вручені їм накази

покинути територію країни, так само як і санкції на арешт, містили однакові

формулювання; по%четверте, зазначеним іноземцям було дуже складно зв'яза%

тися з адвокатом; насамкінець, процедуру щодо надання притулку не було за%

вершено.

316

Чонка проти Бельгії

63. Іншими словами, у жоден момент від вручення іноземцям повідомлення

про явку в поліційну дільницю і до їхнього вислання процедура не забезпечу%

вала достатніх ґарантій того, що особисті обставини кожної з цих осіб було

справді враховано в індивідуальному порядку.

Таким чином, було допущено порушення статті 4 Протоколу № 4.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

64. За словами заявників, вони не мали такого засобу оскарження стверджу%

ваних порушень статті 3 Конвенції та статті 4 Протоколу № 4, який задоволь%

няв би вимоги статті 13 Конвенції, що передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має

право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, на%

віть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офі%

ційні повноваження».

65. Заявники стверджували, що процедура розгляду апеляцій ґенеральним

комісаром у справах біженців та осіб без громадянства не забезпечує ґарантій,

передбачених статтею 13. По%перше, у такому випадку іноземець не має ґаран%

тії, що його арґументи буде вислухано, хай навіть така практика і була звичною,

оскільки відповідне його право не є офіційно визнаним. По%друге, він не має

доступу до матеріалів своєї справи, не може ознайомитися з протоколом слу%

хання або клопотати про долучення його міркувань до справи. Що стосується

засобів захисту, пов'язаних зі зверненням до Державної ради, то вони не є ефек%

тивними для цілей статті 13, оскільки не ведуть автоматично до відстрочення

виконання. У справах про вислання, в яких виконання оспорюваного держав%

ного заходу спричинило незворотні наслідки, ефективність засобу юридичного

захисту залежала від того, чи є він підставою для призупинення виконання су%

дового рішення, тобто від того, чи задовольняє він вимогу статті 13 Конвенції.

66. Зокрема, що стосується засобів юридичного захисту, пов'язаних зі звер%

ненням до Державної ради в рамках невідкладної процедури, заявники визна%

ли, що насправді рішення Державної ради було ухвалено до виконання наказу

про депортацію, проте вони стверджували, що закон не ґарантував цього і що

адміністративні органи влади мали повне право виконати наказ про депорта%

цію, не дочекавшись зазначеного рішення. Крім того, позитивна відповідь на

такі апеляції дається лише у 1,36 % випадків. Мимохідь слід також зауважити,

що Державна рада дотримується думки, що, покинувши територію Бельгії, іно%

земці втрачають інтерес до провадження, і відмовляється від юрисдикції щодо

анулювання чи призупинення наказів з вимогою покинути територію країни,

якщо вони є лише засобом виконання іншого рішення, за винятком випадку,

коли у скарзі наводяться нові підстави, відмінні від тих, що на них заявник

посилався при оспорюванні рішення, на виконання якого було видано такий

наказ.

317

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

67. Уряд заявив, що ефективність наявних засобів юридичного захисту слід

визначати загалом, з урахуванням того, що бельгійське законодавство передба%

чає дві категорії засобів юридичного захисту, які можна використовувати послі%

довно або одночасно для оскарження наказів про депортацію, виданих Відом%

ством у справах іноземних громадян. Одна апеляція подається до ґенерального

комісара у справах біженців та осіб без громадянства, інша — до Державної

ради.

68. Відомство ґенерального комісара є незалежним, безстороннім квазісу%

довим органом, що підтвердив нещодавно касаційний суд у рішенні від 14

березня 2001 року (див. пункт 26 вище). Апеляції до ґенерального комісара ав%

томатично призупиняють виконання судового рішення, і ця процедура перед%

бачає кілька процесуальних ґарантій. Таким чином, у рішеннях комісара мають

наводитися належні підстави з урахуванням усіх відповідних обставин справи.

Процедура не порушує принципу рівності сторін змагального судового проце%

су, адже кожне рішення у справах про надання притулку має ґрунтуватися на

доказах та інформації, відомих пошукачеві статусу біженця, загальновідомих

або принаймні таких, що стали предметом дискусії сторін.

У даній справі пані Чонкова детально виклала свої арґументи представни%

кам Відомства ґенерального комісара, які вислухали їх через перекладача. Вона

не звернулася з проханням про допомогу адвоката, хоча мала таке право. Пан

Чонка навіть не прийшов на співбесіду у призначений йому час.

69. Апеляцію проти рішення ґенерального комісара слід подавати до Дер%

жавної ради у формі заяви з проханням про проведення судової перевірки та

призупинення виконання рішення в рамках звичайної або невідкладної про%

цедури. Заявники не скористалися невідкладною процедурою, щоб попрохати

призупинити виконання рішень від 18 червня 1999 року. Не звернулися вони до

неї і для того, щоб оскаржити накази про депортацію від 29 вересня 1999 року,

які замінили накази від 18 червня 1999 року.

70. Уряд визнав, що апеляції до Державної ради не є підставою для автоматич%

ного призупинення виконання і що органи влади мали право, згідно із зако%

нодавством, не відкладати виконання наказу про депортацію на тій лише підста%

ві, що до зазначеного судового органу подано апеляцію, навіть якщо це зроблено

в рамках невідкладної процедури. Проте раніше апеляції до Державної ради були

підставою для автоматичного призупинення виконання, і це дуже швидко при%

звело до величезного потоку апеляцій, подання яких стало частиною тактики за%

тягування часу; така ситуація змусила законодавчу владу скасувати положення

про автоматичне призупинення у 1991 році. Однак для забезпечення ефектив%

ності звернень до Державної ради як засобу юридичного захисту законодавці

водночас запровадили невідкладну процедуру, відновивши тим самим справед%

ливий баланс між двома фундаментальними цінностями Конвенції: належним

здійсненням правосуддя й завершенням провадження у розумні строки, з одного

боку, та ефективним судовим захистом, з іншого боку.

318

Чонка проти Бельгії

71. Процедура подання прохання про призупинення виконання судового рі%

шення, передбачена положенням про невідкладну процедуру, є ефективним

юридичним і практичним засобом, а отже, вона задовольняє вимоги статті 13.

З правової точки зору, практика Суду з даного питання не вимагає, щоб на%

явні засоби юридичного захисту спричиняли призупинення виконання судо%

вого рішення автоматично і в силу права. Навпаки, рішення у справі «Джабарі

проти Туреччини» (Jabari v. Turkey, № 40035/98, п. 50, ECHR 2000%VIII), на%

приклад, показало, що самої лише правоможності видавати наказ про призу%

пинення може бути досить для цілей статті 13. Державна рада має саме таку

правоможність — видавати наказ про призупинення виконання в рамках не%

відкладної процедури.

Процедура, що застосовується у таких випадках, дуже швидка, тож заяви

слід подавати до спливу строку, наданого іноземцеві на те, щоб покинути тери%

торію країни. У відповідних випадках заява може бути розглянута упродовж

доби. Голова підрозділу Ради може, згідно з частиною другою статті 16 Королів%

ського указу від 5 грудня 1991 року, яким було запроваджено термінову проце%

дуру розгляду заяв у Державній раді, викликати сторони повісткою — навіть у

неробочий день та за кілька годин до розгляду; саме так він часто діє у справах,

пов'язаних із депортацією. Крім того, згідно зі статтею 33 Королівського указу

іноземці мають право звернутися до голови з проханням видати розпоряджен%

ня про вжиття тимчасових заходів, у тому числі накласти заборону на депор%

тацію до закінчення провадження, згідно з невідкладною процедурою. Вдатися

до цих процедур можна в будь%яку годину доби, а тому вони є ефективним

юридичним засобом запобігти можливому наміру органів влади депортувати

іноземця ще до того, як Державна рада ухвалить рішення відповідно до термі%

нової процедури. У цьому зв'язку Уряд послався на практичну інструкцію Дер%

жавної ради стосовно процедури, якої слід додержувати черговим службовцям

у вихідні дні; з інструкції чітко зрозуміло, що в разі, коли органи влади не го%

тові відстрочити виконання наказу про депортацію, необхідно розглянути зая%

ву та ухвалити рішення до того, як захід буде виконано.

72. Уряд послався на численні рішення Державної ради щодо призупинення

виконання наказів про депортацію іноземців згідно з невідкладною процеду%

рою на підтвердження ефективності даного засобу в практичному плані. Так, за

два судові роки (1997/1998 і 1998/1999), що передували подіям, які становлять

предмет цього спору, адміністративний відділ Ради призупинив виконання рі%

шень щодо іноземних громадян у 25,22 % випадків, пов'язаних із застосуван%

ням зазначеної процедури. У голландськомовному секторі відповідний відсо%

ток становив 10,88 %.

73. Крім того, судова практика Державної ради містить приклади справ, у

яких було призупинено або скасовано сам наказ покинути територію країни.

Хоч у минулому справді траплялися випадки, коли Державна рада постанов%

ляла, що накази про депортацію є просто засобом виконання раніше виданих

наказів з вимогою покинути територію країни, відтоді практика еволюціонува%

319

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ла, тож тепер накази про депортацію розглядаються як адміністративні рішен%

ня, які можна оскаржувати. До того ж, хоч іноземці, які вже покинули тери%

торію країни, і справді втрачають зацікавленість у призупиненні виконання

наказу про депортацію, проте вони зберігають інтерес у його скасуванні, якщо

тільки не виїхали добровільно.

74. Насамкінець, Уряд стверджував, що ефективність засобу юридичного

захисту не можна визначити без урахування політичного та правового контек%

сту в Бельгії і, отже, без визнання за державою певного поля розсуду в даній

справі. Право на ефективний засіб юридичного захисту не є ґарантією права

зловживати процесуальними нормами чи бути неправоздатним.

Нині перед Державною радою постала проблема серйозного зловживання

процесуальними нормами, що підриває ефективність її діяльності, адже спра%

ви, пов'язані із застосуванням Закону про іноземців, уже становлять більше

половини усіх справ, що їх вона розглядає. Вона не встигає оперативно роз%

глянути переважну більшість заяв. За таких обставин законодавці мали на меті

не обмежити доступ до адміністративних судів, а лише скасувати правило — те,

що стосувалося автоматичного призупинення виконання рішення при подан%

ні апеляції, — яке могло призвести до неочікуваних і катастрофічних наслідків

у контексті Бельгії, які суперечили б принципові належного здійснення право%

суддя, що лежить в основі статті 6 Конвенції.

75. Суд нагадав, що стаття 13 Конвенції ґарантує наявність на національно%

му рівні засобу юридичного захисту, покликаного реалізовувати передбачені

Конвенцією права й свободи за суттю, незалежно від форми, у якій їх ґаранто%

вано в національному праві. Отже, зміст статті 13 становить вимога забезпечи%

ти національний засіб розгляду «небезпідставної скарги» по суті, відповідно до

Конвенції, і надання належної компенсації. Діапазон зобов'язань Високих До%

говірних Сторін за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника; проте

засіб, що його вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як у практичному, так

і в правовому відношенні. «Ефективність» «юридичного засобу» в сенсі стат%

ті 13 не залежить від певності того, що результат розгляду буде сприятливим

для заявника. Так само «орган», що згадується в зазначеному положенні, не

обов'язково має бути судовим; проте якщо він не судовий, його повноважен%

ня та надані ним ґарантії необхідно брати до уваги при визначенні, чи пов'я%

заний з ним засіб є ефективним. Далі, навіть якщо окремий засіб сам по собі

не задовольняє вимоги статті 13 у повному обсязі, їх може задовольнити сукуп%

ність засобів, передбачених у національному законодавстві (див., серед бага%

тьох інших джерел, рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland)

[GC], № 30210/96, п. 157, ECHR 2000%XI).

76. Однак, щоб стаття 13 була застосовною, скарга також має бути небез%

підставною (див., mutatis mutandis, рішення у справі Чагала, згадане вище, с. 1870,

п. 147). У даній справі скарги за статтею 3, які Суд визнав явно необґрунтова%

ними 13 березня 2001 року, були безпідставними. Отже, порушення статті 13

Конвенції у поєднанні зі статтею 3 допущено не було.

320

Чонка проти Бельгії

77. Проте скаргу щодо порушення статті 4 Протоколу № 4 можна, на думку

Суду, вважати небезпідставною.

78. Суд зауважив у цьому зв'язку, що вислання, про які йдеться, було здійс%

нено на підставі наказів покинути територію країни, датованих 29 вересня 1999

року, які, за словами Уряду, було прийнято на заміну наказів від 3 березня і

18 червня 1999 року і по відношенню до яких існував засіб юридичного захисту

в Державній раді, зокрема заява з проханням про відстрочення їх виконання

відповідно до невідкладної процедури.

Заявники не скористалися зазначеним засобом, попри те, що їхній адвокат

був поінформований про дані події та про становище своїх клієнтів о 22 год.

30 хв. 1 жовтня 1999 року і вважав, що він усе ще захищає їхні інтереси. Заявни%

ки не заперечують, що Державну раду можна вважати «національним органом»

у сенсі статті 13, проте стверджують, що цей засіб недостатньо ефективний для

того, щоб відповідати згаданому положенню, оскільки він не є підставою для

автоматичного призупинення виконання. Отже, це питання потребує розгляду.

79. Суд вважає, що поняття ефективного засобу юридичного захисту відпо%

відно до статті 13 передбачає, що цей засіб може запобігти виконанню заходів,

які суперечать Конвенції і наслідки яких потенційно незворотні (див., mutatis

mutandis, рішення у справі Джабарі, згадане вище, п. 50). Отже, такі заходи не%

сумісні зі статтею 13, якщо їх виконано до того, як національні органи влади

вивчили питання їхньої відповідності Конвенції, хоча Високим Договірним

Сторонам належить певне поле розсуду при визначенні, у який спосіб вони ви%

конують свої зобов'язання, передбачені даним положенням (див. рішення у

справі Чагала, згадане вище, с. 1870, п. 145).

80. У даній справі Державна рада мала розглянути скарги заявників по суті,

коли вони звернулися з клопотанням провести судову перевірку. Беручи до

уваги час, якого потребував розгляд цієї справи, і той факт, що заявникам за%

грожувало вислання, вони також звернулися з клопотанням про відстрочення

виконання рішення згідно зі звичайною процедурою, хоча Уряд стверджує, що

зазначена процедура була недоречною за даних обставин справи. На думку

Уряду, заявникам слід було скористатися невідкладною процедурою.

Однак Суд повинен зауважити, що клопотання про відстрочення згідно зі

звичайною процедурою було одним із засобів юридичного захисту, яким, як

свідчить документ, що містить рішення ґенерального комісара від 18 червня

1999 року, заявники могли скористатися для оскарження даного рішення. Ос%

кільки, відповідно до цього рішення, заявники мали тільки п'ять днів на те,

щоб покинути територію країни, тоді як звернення з проханням про відстро%

чення згідно зі звичайною процедурою самі по собі не є підставою для призу%

пинення виконання судового рішення, а Державній раді надається сорок п'ять

днів на те, щоб ухвалити рішення за такими зверненнями (стаття 17 (4) консолі%

дованих законів щодо Державної ради), сам лише той факт, що подання такої

заяви згадувалось як наявний засіб, міг щонайменше ввести заявників в оману.

321

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

81. Не є підставою для призупинення виконання судового рішення і заява з

відповідним проханням, подана в рамках невідкладної процедури. Проте Уряд

підкреслював, що голова колеґії може в будь%який час — навіть у неробочий

день та за кілька годин, що часто трапляється при розгляді справ, пов'язаних з

депортацією, — викликати сторони повісткою, з тим щоб заяву можна було

розглянути і, якщо це доречно, видати наказ про відстрочення виконання на%

казу про депортацію до того, як її здійснено. Слід зауважити, що органи влади

юридично не зобов'язані дочекатися рішення Державної ради, перш ніж вико%

нати наказ про депортацію. Саме з цієї причини Державна рада, наприклад,

видала практичну інструкцію, згідно з якою при одержанні клопотання про

відстрочення в порядку невідкладної процедури секретар суду повинен, на про%

хання судді, зв'язатися з Відомством у справах іноземних громадян, щоб уточ%

нити призначену дату репатріації і провести підготовку до здійснення проце%

дури, що відповідає обставинам. З приводу цієї системи необхідно зробити два

зауваження.

82. По%перше, неможливо виключити ризик того, що в системі, у якій ріше%

ння про відстрочення приймаються у відповідь на клопотання і на власний

розсуд, можливі неправомірні відмови, зокрема у випадку, коли пізніше суд

своєю ухвалою по суті все ж таки скасує наказ про депортацію як такий, що су%

перечить Конвенції, наприклад, якщо заявник зазнав поганого поводження у

країні призначення або його депортацію було визнано частиною колективного

вислання. У таких випадках засіб, до якого вдався заявник, виявиться недос%

татньо ефективним для цілей статті 13.

83. По%друге, навіть якщо ризик помилки на практиці настільки незначний,

що його можна знехтувати — за відсутності надійних даних Суд не може це

перевірити, — все одно слід зауважити, що вимоги статті 13, а також інших

положень Конвенції становлять ґарантію, а не просто заяву про намір або

практичну домовленість. Це один із наслідків верховенства права, один із за%

садничих принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям

Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis

v. Greece) [GC], № 31107/96, п. 58, ECHR 1999%II).

Однак, як видно, органи влади не зобов'язані відстрочити виконання наказу

про депортацію на період розгляду заяви, поданої згідно з невідкладною проце%

дурою — навіть на мінімальний розумний період, який би дав Державній раді

можливість ухвалити рішення стосовно такої заяви. Крім того, на практиці са%

ме Державна рада має з'ясувати наміри органів влади щодо запропонованого

вислання і вжити відповідних заходів, але, як виявляється, вона не зобов'язана

цього робити. Насамкінець, лише на підставі інструкції для внутрішнього ко%

ристування секретар Державної ради, діючи за розпорядженням судді, має зв'я%

затися з цією метою з органами влади, і зовсім незрозуміло, якими можуть бути

наслідки, якщо він цього не зробить. Зрештою, іноземець не має жодних ґаран%

тій, що Державна рада та органи влади у кожному випадку дотримуватимуться

такої практики, що Державна рада ухвалить рішення чи бодай розгляне справу

322

Чонка проти Бельгії

до того, як його буде вислано, або що органи влади нададуть хоча б мінімаль%

ний розумний період на розгляд заяви.

З огляду на кожен із зазначених чинників, певності щодо реалізація даного

юридичного засобу надто мало, щоб говорити про задоволення вимог статті 13.

84. Що стосується надмірної завантаженості Державної ради та ризику зло%

вживання процесуальними нормами, Суд дійшов висновку, що, подібно до ста%

тті 6 Конвенції, стаття 13 покладає на Високі Договірні Сторони зобов'язання

організувати свої судові системи таким чином, щоб їхні суди могли задоволь%

нити її вимоги (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зюсманн проти Німе%

ччини» (Süßmann v. Germany) від 16 вересня 1996 року, Reports 1996%IV, с. 1174,

п. 55). У цьому зв'язку слід підкреслити важливість статті 13 для збереження до%

поміжного характеру системи Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане вище

рішення у справі Кудли, п. 152).

85. У підсумку, заявники не мали засобу юридичного захисту, який задоволь%

няв би вимоги статті 13 щодо оскарження судового рішення згідно зі статтею 4

Протоколу № 4. Отже, було допущено порушення статті 13 Конвенції, і запе%

речення проти скарги на порушення статті 4 Протоколу № 4 (див. пункт 57

вище) має бути відхилене.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

86. У статті 41 Конвенції сказано:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо

внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише

часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні

справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

87. На думку заявників, оцінка моральної шкоди, завданої їм внаслідок по%

рушень Конвенції, залежить від того, які заходи Бельгія зобов'язується запро%

вадити в майбутньому для забезпечення виконання рішення Суду в повному

обсязі. Отже, вони висловили бажання розпочати з Бельгією переговори щодо

наслідків цього рішення.

88. Уряд не висловив жодного міркування з цього приводу.

89. Суд зазначив, що, за умови моніторинґу з боку Комітету міністрів, дер%

жава%відповідач вільна вибирати засоби, за допомогою яких вона виконає своє

правове зобов'язання згідно зі статтею 46 Конвенції, причому такі засоби мають

узгоджуватися з висновками, викладеними в рішенні Суду (див. рішення у

справі «Скоццарі та Дж'юнта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Italy) [GC],

№ 39221/98 і 41963/98, п. 249, ECHR 2000%VIII). Отже, Суд вирішив, що недо%

323

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

цільно відкладати це питання на майбутнє. Керуючись принципом справедли%

вості, він присудив заявникам 10 000 євро за завдану їм моральну шкоду.

B. Судові витрати

90. Заявники вимагали 19 850 євро на відшкодування судових витрат. Вони

вказали складові цієї суми як компенсації за послуги трьох адвокатів, які пред%

ставляли їх у Суді.

91. Уряд доводив, що адвокати заявників не можуть вимагати безпосередньої

виплати гонорарів згідно зі статтею 41 і що самі заявники повинні сплатити го%

норари (за винятком випадку, коли вони не мають достатніх коштів на це, але

тоді вони повинні подати прохання про надання юридичної допомоги, чого

вони не зробили). Зробивши це застереження, Уряд погодився виплатити суму,

яка відповідала б серйозності скарг, які було визнано обґрунтованими.

92. З урахуванням обставин справи, і зокрема того факту, що заявників було

депортовано з Бельгії, Суд визнав вимоги, висунуті від імені заявників, прий%

нятними. Керуючись принципом справедливості, він дійшов висновку, що су%

ма, зазначена у вимозі, все ж таки надмірна, і вирішив знизити її до 9 000 євро.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

93. Згідно з наявною у Суду інформацією, передбачена законом відсоткова

ставка, чинна в Бельгії на день ухвалення цього рішення, становить 7 % річних.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД

1. Відхиляє одноголосно попереднє заперечення Уряду проти скарг за пунк%

тами 1, 2 і 4 статті 5 Конвенції щодо невичерпання всіх можливих національ%

них засобів юридичного захисту.

2. Постановляє одноголосно, що допущено порушення пункту 1 статті 5 Кон%

венції.

3. Постановляє одноголосно, що порушення пункту 2 статті 5 Конвенції допу%

щено не було.

4. Постановляє одноголосно, що допущено порушення пункту 4 статті 5 Кон%

венції.

5. Постановляє, чотирма голосами проти трьох, що допущено порушення

статті 4 Протоколу № 4 до Конвенції.

6. Постановляє одноголосно, що порушення статті 13 Конвенції у поєднанні

зі статтею 3 допущено не було.

7. Постановляє, чотирма голосами проти трьох, що допущено порушення

статті 13 Конвенції у поєднанні з Протоколом № 4.

324

Чонка проти Бельгії

8. Постановляє, шістьма голосами проти одного:

a) що держава%відповідач має виплатити заявникам упродовж трьох міся%

ців з дня, коли рішення Суду стає остаточним згідно з пунктом 2 стат%

ті 44 Конвенції, такі суми:

і) 10 000 (десять тисяч) євро за моральну шкоду;

іі) 9 000 (дев'ять тисяч) євро за судові витрати;

b) що зі спливом згаданих вище трьох місяців до остаточного розрахунку

на названі суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі 7 %

річних.

9. Відхиляє одноголосно решту вимог заявників щодо справедливої сатис%

факції.

Учинено французькою мовою і повідомлено письмово 5 лютого 2002 року,

відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Підпис:

Ж.%П. Коста,

Голова Суду

Підпис

С. Долле,

Секретар Суду

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґ%

ламенту Суду, до цього рішення додано такі окремі думки:

a) окрему думку п. Веліара, яка частково збігається і частково не збігається з

позицією більшості суддів;

b) окрему думку п. Юнґвірта (до якого приєднався пан Куріс), що частково

не збігається з позицією більшості суддів.

Парафовано: Ж.%П. К.

Парафовано: С. Д.

325

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ВЕЛІАРА,

ЯКА ЧАСТКОВО ЗБІГАЄТЬСЯ І ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ

З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ СУДДІВ

Пункти 1 і 4 статті 5 Конвенції

1. Я поділяю думку Суду, що обставини, за яких заявників було позбавлено

свободи, становлять порушення пунктів 1 і 4 статті 5 Конвенції.

2. Конвенція вимагає, щоб будь%яке позбавлення свободи здійснювалося

«відповідно до процедури, встановленої законом». Хоча слова «відповідно до

процедури, встановленої законом» посутньо стосуються внутрішнього законо%

давства і тому стверджують «необхідність виконання відповідної процедури,

встановленої цим законом», проте у справі «Вінтерверп проти Нідерландів»

(Winterwerp v. the Netherlands) (рішення від 24 жовтня 1979, серія A, № 33, с. 19–20,

п. 45) Суд все ж таки додав: «...сам національний закон повинен відповідати

Конвенції, зокрема загальним принципам, передбаченим у ній прямо чи опо%

середковано».

3. Таким чином, хитрощі, до яких вдалася бельгійська поліція, потрібно роз%

глянути у світлі «загальних принципів» Конвенції. Методи й тактику поліції

тільки тоді можна вважати коректними й чесними, коли вони пропорційні ці%

лям, яких влада намагається досягти, оскільки принцип пропорційності є за%

гальним принципом Конвенції. У своїй практиці Суд застосовував його в ба%

гатьох справах (зокрема у практиці, пов'язаній з пунктами 2 статей 8–11, а

також зі статтею 14), і цей принцип можна вважати частиною тієї вимоги стат%

ті 5, що людей можна позбавити свободи лише «відповідно до процедури, вста%

новленої законом». Метод, застосований поліцією міста Ґент, тобто хитрощі, є,

на мій погляд, несумісним із принципом пропорційності. Люди, яких позба%

вили свободи, не були злочинцями. Це були нелеґальні імміґранти, прохання

яких про надання притулку було відхилено. Так, Суд справедливо відмовився

виключити можливість допустимості деяких хитрощів, до яких удається полі%

ція з метою ефективнішої боротьби зі злочинністю (див. пункт 41 рішення),

проте в даній справі поліція м. Гент здійснювала не кримінальне розслідуван%

ня, а адміністративну процедуру примусового вислання. Хоча держави мають

право висилати нелеґальних імміґрантів у дієвий спосіб, і хоча, можливо, існує

небагато задовільних альтернатив, а ті, які є, у деяких випадках можуть спри%

чинити однаково неґативні наслідки для імміґрантів та їхніх дітей, однак ви%

користання таких хитрощів, як ті, до яких вдалася поліція міста Ґент, створює

небезпеку того, що органи державної влади загалом сприйматимуться як не

варті довіри у своїх адміністративних відносинах з іноземцями, які нелеґально

перебувають на території країни. На мою думку, такий наслідок означає, що

хитрощі, до яких вдалася поліція міста Ґент, суперечать принципу пропорцій%

ності. У державі, яка керується принципом верховенства права, нелеґальні ім%

326

Чонка проти Бельгії

міґранти не є особами, позбавленими прав. Вони повинні мати змогу довіряти

повідомленням адміністративних органів влади, що стосуються їх.

4. Пункт 4 статті 5 Конвенції ґарантує кожному, кого позбавлено свободи,

право на звернення до суду. Я поділяю думку Суду, що у даній справі засіб за%

хисту в колеґії з питань затримання був недоступним (див. пункт 45 рішення).

Крім того, Суд справедливо посилається на справу Фокса, Кемпбелла і Гартлі

(див. пункт 55 рішення). У зазначеній справі заявників тримали під вартою

впродовж приблизно тридцяти та сорока чотирьох годин. Наступного дня пі%

сля їхнього арешту заявники подали клопотання про провадження в порядку

habeas corpus, однак їх було звільнено до розгляду клопотань суддею. Суд поста%

новив, що не було необхідності вивчати скаргу заявників за пунктом 4 статті 5

по суті, оскільки кожного з них було швидко звільнено до розгляду підстав їх%

нього затримання в суді. У цій справі позбавлення свободи тривало п'ять днів,

а не всього лише кілька годин. З огляду на тривалість затримання, Бельгія по%

винна була ґарантувати право на звернення до суду, попри свій намір звільнити

заявників одразу після вислання.

Стаття 4 Протоколу № 4

5. Я не поділяю думку більшості стосовно того, що було допущено поруше%

ння статті 4 Протоколу № 4.

Суд мав спиратися на визначення «колективного вислання», яке він дав у

давнішому рішенні від 23 лютого 1999 року, постановленому першою секцією

Суду у справі Андрика (див. пункти 58–59 рішення). Заходи, що примушують

іноземців як групу покинути територію країни, не становлять колективного

вислання, якщо їх вжито після і на підставі розумного та об'єктивного розгляду

особистих обставин кожного з іноземців, що входять до групи. Отже, Бельгію

було визнано винною в порушенні статті 4 Протоколу № 4 не лише тому, що

заявників репатріювали (літаком) як групу, а тому, що більшість палати мала

сумніви у тому, що справді відбувся розумний та об'єктивний розгляд особис%

тих обставин заявників. Я не поділяю цих сумнівів.

6. Прохання заявників про надання притулку були відхилені рішеннями Ві%

домства у справах іноземних громадян від 3 березня 1999 року, що їх 18 червня

1999 року ґенеральний комісар у справах біженців та осіб без громадянства за%

лишив без зміни. Більшість визнає, що зазначені рішення були вмотивованими

і приймалися після розгляду особистих обставин іноземців. На мій погляд,

особисті обставини заявників були побіжно розглянуті також і втретє. Того

дня, коли їх було заарештовано, поліція м. Гент зв'язалася з Відомством у спра%

вах іноземних громадян, щоб з'ясувати, чи хтось із заарештованих має дозвіл

залишитись у Бельгії. Той факт, що декому з них було дозволено повернутися

додому після того, як їхні особисті обставини було перевірено і з'ясувалося, що

їхній імміґраційний статус у порядку, показує, що навіть на цій пізній стадії

процедури депортації було проведено остаточний розгляд обставин в індивіду%

альному порядку.

327

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

7. В основі сумнівів більшості суддів лежить той факт, що заходи з депортації

було здійснено на підставі наказу покинути територію країни, датованого 29 ве%

ресня 1999 року, в якому містилося посилання виключно на пункт 2 частини

першої статті 7 Закону про іноземців і не згадувалися жодні особисті обставини

цих людей, крім тієї, що вони вже провели в Бельгії більше трьох місяців. На

мій погляд, заходи, здійснені 29 вересня 1999 року, не можна розглядати у від%

риві від більш ранніх рішень щодо процедури, пов'язаної з клопотанням про

притулок. Особисті обставини заявників було розглянуто двічі або й тричі, що

є достатнім обґрунтуванням вислань. Надавши значення тому фактові, що ос%

танній наказ покинути територію не містив посилання на клопотання заявни%

ків надати їм притулок, а також на рішення від 3 березня і 18 червня 1999 року,

більшість, як видається, ввела суто формальний елемент у визначення поняття

«колективне вислання». У цьому питанні більшість мала керуватися рішенням

у справі Андрика, у якому Суд постановив: «той факт, що приймаються схожі

рішення у справах кількох іноземців, не є підставою для висновку, що відбу%

вається колективне вислання, якщо кожному було надано можливість виклас%

ти компетентним органам арґументи проти свого вислання в індивідуальному

порядку».

8. Сумніви більшості суддів ґрунтуються також на «кількох фактах», пов'яза%

них із примусовим висланням заявників (див. пункт 62 рішення). На мою дум%

ку, ці факти не могли жодним чином вплинути на рішення у справах заявників,

ухвалені після розгляду їхніх особистих обставин, а, отже, не можуть бути під%

ставою для таких сумнівів. Таким чином, той факт, що 24 серпня 1999 року ґе%

неральний директор Відомства у справах іноземних громадян написав ґене%

ральному комісарові у справах біженців та осіб без громадянства листа, в якому

повідомив його про свій намір швидко розглянути заяви громадян Словаччини

з проханням надати притулок, з тим щоб дати подальшим заявникам чіткий

неґативний сиґнал, вочевидь не міг вплинути на рішення проти заявників,

прийняті раніше, in tempore non suspecto, Відомством у справах іноземних грома%

дян (3 березня 1999 року) та ґенеральним комісаром у справах біженців та осіб

без громадянства (18 червня 1999 року). Справді, Відомство ґенерального комі%

сара є «національним органом, незалежність якого ґарантована законом і який

надає процедурні ґарантії іноземцеві» (касаційний суд Бельгії, 23 січня 2001 ро%

ку). Інші факти, на які посилається більшість, пов'язані з ефективним прове%

денням репатріації групи. Вони стосуються подій, які сталися наприкінці ве%

ресня і, отже, не можуть бути підставою для сумнівів більшості щодо рішень,

ухвалених проти іноземців 3 березня 1999 року і 18 червня 1999 року. Справді,

більшість сама визнає, що репатріація групи не суперечить статті 4 Протоко%

лу № 4, якщо проведено розумний та об'єктивний розгляд особистих обставин

іноземців. Репатріація групи осіб — варіант, який національні органи влади

вільні вибрати з міркувань ефективності та економії, — вочевидь не може від%

бутися без попередньої підготовки.

328

Чонка проти Бельгії

Статті 35 і 13 Конвенції

9. Я не поділяю думку більшості стосовно того, що звернення до Державної

ради Бельгії з проханням про відстрочення виконання наказів про депортацію

від 29 вересня 1999 року згідно з невідкладною процедурою не було засобом

юридичного захисту, яким заявники мали скористатися, перш ніж подати заяву

до Європейського суду з прав людини (стаття 35 Конвенції), і не становило

ефективного засобу юридичного захисту (стаття 13 Конвенції), який давав за%

явникам можливість домогтися задоволення своїх скарг.

10. Що стосується скарг за статтею 4 Протоколу № 4 стосовно заходів, ужи%

тих 29 вересня 1999 року, та обставин, за яких їх було підготовлено і виконано

5 жовтня 1999 року, коли іноземців як групу було вислано літаком, єдиний від%

повідний засіб юридичного захисту, що потребує вивчення, — це заява до Дер%

жавної ради Бельгії про відстрочення виконання заходів від 29 вересня 1999 ро%

ку згідно з невідкладною процедурою.

Більшість справедливо не взяла до уваги апеляцію заявників до ґенерально%

го комісара у справах біженців та осіб без громадянства проти рішення Відом%

ства у справах іноземних громадян від 3 березня 1999 року. Хоча такі апеляції

спричиняють автоматичне призупинення виконання судового рішення, заяв%

ники вочевидь не могли адресувати скарги щодо порушення статті 4 Протоко%

лу № 4 ґенеральному комісарові, оскільки він прийняв рішення 18 червня 1999

року, тоді як скарги стосувалися підготовки та виконання заходів, ужитих 29 ве%

ресня 1999 року. З тих самих причин звернення заявників до Державної ради

3 серпня 1999 року також не слід було брати до уваги. Справді, заява з прохан%

ням відстрочити виконання згідно із звичайною процедурою — а саме нею ско%

ристалися заявники, — не є підставою ні з правового, ні з практичного погляду

для призупинення виконання. Єдиним доречним засобом юридичного захисту,

що давав заявникам можливість домогтися задоволення своїх скарг, було кло%

потання відстрочити виконання заходів від 29 вересня 1999 року в рамках не%

відкладної процедури.

11. Що стосується доступності зазначеного засобу, більшість справедливо

зауважила, що адвокат заявників був «поінформований про дані події та про

становище своїх клієнтів о 22 год. 30 хв. 1 жовтня 1999 року і вважав, що він усе

ще захищає їхні інтереси» (див. другий абзац пункту 78 рішення). З цього ви%

пливає, що адвокат заявників міг подати клопотання про відстрочення згідно з

доступною цілодобово невідкладною процедурою, що було б рівнозначне заяві

про термінову судову заборону.

12. Що стосується ефективності такого засобу юридичного захисту, то, як

засвідчує ряд рішень Державної ради, на які послався Уряд, клопотання про

відстрочення виконання в порядку невідкладної процедури має реальні шанси

на успіх. Уряд не тільки продемонстрував на численних прикладах, що дану

процедуру можна виконати дуже швидко, а й вказав на велику кількість рі%

шень, якими Державна рада ефективно призупинила накази про вислання в

329

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

рамках невідкладної процедури. Що стосується успішності заяв, поданих згід%

но із зазначеною процедурою, то статистичні дані, наведені сторонами в Суді,

виявилися дуже різними: за словами заявників, її рівень становить 1,36 %, тим%

часом як Уряд надав документ, виданий канцелярією Державної ради, у якому

сказано, що цей рівень становить 25,22 %. Суд, необізнаний з використаними

методами підрахунку, цілком слушно не вдався до спроби з'ясувати причину

розбіжності між даними сторін. Та як би то не було, слід нагадати, що ефектив%

ність засобу юридичного захисту не залежить від певності того, що результат

розгляду буде сприятливим для заявника; достатньо, щоб перспективи успіху

були реальними. З огляду на пряму дію статті 4 Протоколу № 4 у бельгійському

праві, зрозуміло, що Державна рада Бельгії має повноваження відстрочити ви%

конання будь%якого заходу колективного вислання, забороненого зазначеним

положенням.

13. Проте, на думку більшості, звернення до Державної ради Бельгії з клопо%

танням про відстрочення виконання в порядку невідкладної процедури не за%

довольняє вимог статті 13 Конвенції, оскільки здатність такого звернення за%

безпечити призупинення виконання судового рішення надто непевна. У цьому

зв'язку необхідно вказати передовсім на те, що, згідно з практикою Суду, ефек%

тивність засобу юридичного захисту залежить від його здатності призупиняти

виконання тоді, коли у скаргах ідеться про порушення статті 3 Конвенції. Взя%

вши до уваги «незворотний характер шкоди, яка може статись, якщо матеріалі%

зується ризик катування або поводження, яке принижує гідність», Суд заявив,

що заходи, проти яких застосовується засіб юридичного захисту, не повинні

виконуватися до того, як їх розглянули національні органи влади. Проте у да%

ній справі Суд визнав скаргу за статтею 3 Конвенції явно необґрунтованою

(див. ухвалу щодо прийнятності від 13 березня 2001 року) і, отже, безпідстав%

ною для цілей статті 13 (див. пункт 76 рішення). Таким чином, у цій справі оче%

видно, що заявники не перебували під загрозою катування або нелюдського чи

такого, що принижує гідність, поводження або покарання у країні свого похо%

дження, Словаччині, після свого вислання.

14. Навіть якщо пристати на погляд більшості, що ефективність засобу юри%

дичного захисту, пов'язаного зі скаргою стосовно порушення статті 4 Протоко%

лу № 4, залежить від його здатності забезпечити призупинення виконання

судового рішення, необхідно зауважити, що, згідно з практикою Суду, засіб не

обов'язково має спричиняти автоматичне призупинення; достатньо, щоб він

мав таку здатність «на практиці» (див. рішення у справах «Сорінґ проти Сполу%

ченого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, серія A,

№ 161, с. 48, п. 123, і «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства»

(Vilvarajah and Others v. the United Kingdom) від 30 жовтня 1991 року, серія A,

№ 215, с. 39, п. 125).

15. У цій справі звернення до Державної ради у порядку з невідкладної про%

цедури не спричиняє автоматичного призупинення, однак воно може мати ту

саму здатність на практиці, оскільки подати заяву можна цілодобово. Рішення

330

Чонка проти Бельгії

за цією процедурою Державна рада ухвалює впродовж кількох годин, зокрема

й у вихідні дні. Усі заяви за невідкладною процедурою реєструються автоматич%

но і розглядаються за участі сторін. Державна рада може зобов'язати сторони

з'явитися у призначене місце через кілька днів або й годин. У цьому контексті

механізм дії даної процедури видно з документа для внутрішнього користу%

вання. У ньому сказано: «У випадках, пов'язаних з "іноземцями", на прохання

судді секретар повинен зв'язатися з Відомством у справах іноземних громадян,

щоб уточнити призначену дату репатріації і попросити підтвердити її факсом.

... У випадках, пов'язаних з перспективою швидкої репатріації, ... матиме сенс

видати наказ про особисту присутність заявника». Оскільки наказ з'явитися

особисто є обов'язковим до виконання, держава не може здійснити вислання

іноземця. Крім того, Державна рада може, у рамках тієї самої процедури, вида%

ти наказ про вжиття невідкладних тимчасових заходів, який має форму судової

заборони на вислання іноземця до завершення провадження.

16. Уряд стверджував, що ці процедурні елементи ґарантують здатність звер%

нення призупинити виконання судового рішення на практиці. Слід зауважити,

що заявники не вказали хоча б на одну конкретну справу, у якій іноземця, що

звернувся до Державної ради з клопотанням призупинити виконання в поряд%

ку невідкладної процедури, було вислано до закінчення розгляду його заяви.

Так само вони не навели жодного прикладу неефективності повноважень Дер%

жавної ради у таких провадженнях. За відсутності будь%яких доказів такого ха%

рактеру резонно припустити, що на практиці заява, подана в порядку невід%

кладної процедури, має здатність призупиняти виконання. Справді, у пункті 66

рішення більшість так підсумувала арґументи заявників: «Зокрема, що стосу%

ється засобів юридичного захисту, пов'язаних зі зверненням до Державної ради

в порядку невідкладної процедури, заявники визнали, що насправді рішення

Державної ради було ухвалено до виконання наказу про депортацію, проте во%

ни стверджували, що закон не ґарантував цього і що адміністративні органи

влади мали повне право виконати наказ про депортацію, не дочекавшись за%

значеного рішення». Цей арґумент, коректний з погляду закону, рівнозначний

твердженню, що заява не спричиняє призупинення виконання автоматично,

проте має таку здатність на практиці.

17. Високим Договірним Сторонам надається поле розсуду при визначенні,

у який спосіб вони виконують свої зобов'язання, передбачені статтею 13 Кон%

венції. Суд підкреслив цей засадничий принцип у згаданій вище справі Вільва%

раджі та інших. У зазначеній справі, в якій також ішлося про примусове ви%

слання іноземця, чиє прохання про притулок було відхилено, Суд зауважив:

«Проте стаття 13 не заходить настільки далеко, щоб передбачати якусь конк%

ретну форму засобу юридичного захисту, тож Високим Договірним Сторонам

надається поле розсуду при визначенні, у який спосіб вони виконують свої зо%

бов'язання, передбачені даним положенням» (там само, с. 39, п. 122). На мою

думку — і цей чинник, як мені уявляється, є вирішальним у даній справі — поле

розсуду має бути ширшим, коли, як у даній справі, скарга за статтею 3 Конвен%

331

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ції визнана явно необґрунтованою і, отже, безпідставною з погляду статті 13

Конвенції.

18. З цієї причини я вважаю, що звернення до Державної ради з клопотан%

ням про призупинення виконання в порядку невідкладної процедури слід було

визнати доступним і ефективним національним засобом юридичного захисту,

таким, яким заявники повинні були скористатися (стаття 35) і який є до%

статньо ефективним, щоб відповідати вимозі статті 13 Конвенції.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ЮНҐВІРТА,

ДО ЯКОГО ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ КУРІС,

ЩО ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ

З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ СУДДІВ

Я поділяю думку більшості, що було допущено порушення пунктів 1, 2 і 4

статті 5 Конвенції. Проте я не поділяю думку, що було допущено порушення

статті 4 Протоколу № 4, так само як і статті 13 Конвенції у поєднанні зі стат%

тею 4 Протоколу № 4. Причини цього такі.

Що стосується відповідності статті 4 Протоколу № 4, кожен з перших двох

заявників звернувся з клопотанням про надання притулку, яке спочатку було

визнано неприйнятним у рішенні Відомства у справах іноземних громадян на

тій підставі, що заявники не надали достатніх доказів того, що їхнє життя було

під загрозою внаслідок однієї з причин, передбачених у Женевській конвенції

щодо статусу біженців. Генеральний комісар залишив без зміни рішення Ві%

домства у справах іноземних громадян про відмову заявникам у дозволі зали%

шитися в країні. У справі п. Чонки його рішення було вмотивоване тим, що

п. Чонка без поважних причин не з'явився на призначену йому співбесіду. Що

стосується пані Чонкової, то приблизно на двох сторінках комісар виклав свої

міркування про основні суперечності в її свідченнях і висловив серйозні сум%

ніви у тому, що їй можна вірити.

Кожне рішення супроводжувалося наказом покинути територію країни. Ос%

кільки заявники не виконали його, було вжито заходів для їх примусового ви%

слання. Заявникам було вручено повідомлення з вимогою з'явитися до полі%

ційної дільниці міста Ґент, де мали завершити розгляд матеріалів їхніх справ.

Поліція м. Гент зв'язалася з Відомством у справах іноземних громадян. Інозем%

ців, клопотання яких про надання притулку були відхилені і які не мали права

залишатися в Бельгії на будь%яких інших підставах, було взято під варту і репа%

трійовано у складі групи. Той факт, що декому з них дозволили повернутися

додому після того, як їхні особисті обставини було перевірено і з'ясувалося, що

їхній імміґраційний статус у порядку, показує, що навіть на цьому пізньому ета%

пі процедури депортації було проведено остаточний розгляд обставин в інди%

відуальному порядку.

332

Чонка проти Бельгії

Той факт, що накази про вислання було виконано стосовно групи осіб і що

близько сімдесяти іноземців — громадян Словаччини були разом репатрійова%

ні літаком, не означає, що мало місце «колективне вислання» у сенсі статті 4

Протоколу № 4, оскільки особисті обставини кожного висланого іноземця бу%

ли розглянуті тричі. Те, що останні рішення, датовані 29 вересня 1999 року, не

містять посилання на підстави для рішень від 3 березня 1999 року і 18 червня

1999 року, а спираються лише на нелеґальне становище даних осіб (див. пункт 2

частини першої статті 7 Закону про іноземців), не змінює того факту, що осо%

бисті обставини іноземців були розглянуті, і є достатнім обґрунтуванням цих

вислань. У цьому зв'язку я погоджуюся з думкою, висловленою в рішенні у

справі «Андрик проти Швеції» (див. пункт 58 рішення): «той факт, що прийма%

ються схожі рішення у справах кількох іноземців, не є підставою для висновку,

що відбувається колективне вислання, якщо кожному було надано можливість

викласти компетентним органам арґументи проти свого вислання в індивіду%

альному порядку».

Мало того, це положення, на мою думку, не забороняє державам збирати ра%

зом — з метою економії або ефективності — людей, котрі після завершення

провадження мають бути вислані до тієї самої країни.

Ці міркування ведуть мене до висновку, що порушення статті 4 Протоко%

лу № 4 допущено не було.

Що стосується статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 4 Протоколу № 4,

то, згідно з практикою Суду, Високим Договірним Сторонам надається поле

розсуду при визначенні, у який спосіб вони виконують свої зобов'язання, пе%

редбачені статтею 13 Конвенції. Крім того, коли стверджується, що заплано%

ваний захід наражатиме певну особу на ризик поводження, забороненого стат%

тею 3 Конвенції, тоді лише такий засіб юридичного захисту, що має здатність

призупиняти виконання судового рішення — якщо не автоматично, то при%

наймні на практиці, — слід вважати ефективним засобом юридичного захисту

згідно зі статтею 13 Конвенції (див. рішення у справах «Сорінґ проти Сполуче%

ного Королівства» від 7 липня 1989, серія A, № 161, с. 48, п. 123, і «Вільвараджа

та інші проти Сполученого Королівства» від 30 жовтня 1991 року, серія A,

№ 215, с. 39, п. 125).

Хоча клопотання про відстрочення виконання рішень від 29 вересня 1999 ро%

ку в порядку невідкладної процедури, з яким заявники могли звернутися до

Державної ради, не має здатності автоматичного призупинення, та на практиці

воно таку здатність має, з огляду на спосіб реагування на нього.

Невідкладною процедурою можна скористатися цілодобово. Згідно з цією

процедурою, Державна рада може ухвалити рішення упродовж кількох годин,

зокрема у вихідні дні. Усі заяви за невідкладною процедурою реєструються ав%

томатично і розглядаються за участі сторін. Державна рада може зобов'язати

сторони з'явитися у призначене місце через кілька днів або й годин. У цьому

контексті механізм дії даної процедури видно з документа для внутрішнього

333

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

користування. У ньому сказано: «У випадках, пов'язаних з "іноземцями", на

прохання судді секретар повинен зв'язатися з Відомством у справах іноземних

громадян, щоб уточнити призначену дату репатріації і попросити підтвердити

її факсом. ... У випадках, пов'язаних з перспективою швидкої репатріації, ...

матиме сенс видати наказ про особисту присутність заявника». Оскільки наказ

з'явитися особисто є обов'язковим до виконання, держава не може здійснити

вислання іноземця.

Крім того, Державна рада може, у рамках тієї самої процедури, видати наказ

про вжиття невідкладних тимчасових заходів, який має форму судової заборо%

ни на вислання іноземця до завершення провадження. Уряд навів кілька при%

кладів того, наскільки ефективним є цей механізм на практиці, зокрема щодо

іноземців, утримуваних у закритому центрі в очікуванні вислання, які змогли

подати заяву в порядку невідкладної процедури.

Що стосується успішності заяв, поданих згідно із зазначеною процедурою,

то статистичні дані, наведені сторонами в Суді, виявилися дуже різними: за

словами заявників, її рівень становить 1,36 %, тимчасом як Уряд надав доку%

мент, виданий канцелярією Державної ради, у якому сказано, що цей рівень

становить 25,22 %. Імовірно, ця різниця є наслідком застосування різних мето%

дів підрахунку. Та як би то не було, слід нагадати, що ефективність засобу юри%

дичного захисту не залежить від певності того, що результат розгляду буде

сприятливим. У даній справі Уряд навів таку велику кількість рішень про від%

строчення виконання наказу про вислання, ухвалених згідно з невідкладною

процедурою, що резонним буде висновок про ефективність даного засобу.

Насамкінець, заявники могли звернутися з клопотанням про відстрочення

виконання рішень від 29 вересня 1999 року в порядку невідкладної процедури,

проте не зробили цього. Цей засіб юридичного захисту задовольняє вимоги

статті 13. З цієї причини я вважаю, що порушення зазначеного положення до%

пущено не було і що попереднє заперечення Уряду проти скарги щодо пору%

шення статті 4 Протоколу № 4 є обґрунтованим.

334