КАБАЛЬЄРО

ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА

(CABALLERO v. THE UNITED KINGDOM)

У справі «Кабальєро проти Сполученого Королівства»

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою — згідно зі

статтею 27 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Кон%

венція) з поправками, внесеними Протоколом № 11¹, та відповідними поло%

женнями Реґламенту Суду, — до складу якої увійшли судді:

— п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber), Голова Суду

— пані Е. Палм (E. Palm)

— п. А. Пастор Рідруехо (A. Pastor Ridruejo)

— п. Дж. Бонелло (G. Bonello)

— п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)

— п. П. Куріс (P. Kuris)

— п. Ж.%П. Коста (J.%P. Costa)

— пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens)

— пані В. Стражницька (V. Strážnická)

— п. М. Фішбах (M. Fischbach)

— п. В. Буткевич (V. Butkevych)

— п. Х. Касадеваль (J. Casadevall)

— пані Х. С. Ґрев (H. S. Greve)

— п. А. Б. Бака (A. B. Baka)

— п. Р. Марусте (R. Maruste)

— пані С. Ботучарова (S. Botoucharova)

— сер Роберт Карнвот (Robert Carnwath), суддя ad hoc

^1–2Примітки канцелярії:

Протокол № 11 і Реґламент Суду набрали чинності 1 листопада 1998 року.

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

— а також п. П. Дж. Махоуні (P. J. Mahoney), заступник Секретаря Суду,

після нарад за зачиненими дверима 30 вересня 1999 року і 10 січня 2000 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комі%

сія) 24 листопада 1998 року в межах тримісячного строку, передбаченого пунк%

том 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 32819/96)

проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, пода%

ною до Комісії на підставі колишньої статті 25 громадянином Ямайки п. Клай%

вом Кабальєро (Clive Caballero) 28 червня 1996 року. Заявника представляли

п. Ф. Ліч (Ph. Leach), а пізніше пані М. Каннін (M. Cunneen); обоє адвокатів

працюють у «Ліберті» (Liberty), неурядовій організації із захисту громадянських

прав із штаб%квартирою в Лондоні. Уряд Сполученого Королівства (Уряд)

представляла його уповноважена особа п. Г. Ллевеллін (H. Llewellyn), що пра%

цює в Міністерстві закордонних справ та у справах Співдружності.

У своєму запиті Комісія посилалася на колишні статті 44 і 48, а також на зая%

ву Сполученого Королівства про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (ко%

лишня стаття 46). Запит і заяву подано з метою отримання рішення стосовно

того, чи свідчать факти у справі про порушення державою%відповідачем своїх

зобов'язань за пунктами 3 і 5 статті 5 Конвенції як окремо, так і в поєднанні зі

статтею 13, а також за статтею 14 Конвенції в поєднанні з пунктом 3 статті 5.

2. Заявник, який під час провадження в Комісії виступав під ініціалами

C. C., пізніше погодився розкрити своє ім'я в Суді.

3. Відповідно до положень пункту 4 статті 5 Протоколу № 11 у поєднанні з

пунктом 1 правила 100 і пунктом 6 правила 24 Реґламенту Суду, 14 січня 1999

року колеґія Великої палати вирішила передати справу на розгляд Великої па%

лати Суду. До складу Великої палати увійшли за посадою: сер Ніколас Братца

(Nicolas Bratza), суддя, обраний від Сполученого Королівства (пункт 2 статті 27

Конвенції та пункт 4 правила 24), п. Л. Вільдхабер, Голова Суду, пані Е. Палм,

заступник Голови Суду, а також п. Ж.%П. Коста і п. М. Фішбах, заступники го%

лів секцій (пункт 3 статті 27 Конвенції та пункти 3 і 5 (a) правила 24). Іншими

членами Великої палати було призначено п. А. Пастора Рідруехо, п. Є. Макар%

чика, п. П. Куріса, п. Р. Тюрмена (R. Türmen), пані Ф. Тюлкен, пані В. Страж%

ницьку, п. В. Буткевича, п. Х. Касадеваля, пані Х. С. Ґрев, п. А. Б. Баку, п. Р. Ма%

русте та пані С. Ботучарову (пункт 3 правила 24).

Пізніше сера Ніколаса Братцу, який до того брав участь у розгляді цієї спра%

ви Комісією, було відведено від участі в засіданнях Великої палати (правило 28).

Уряд, відповідно, призначив сера Роберта Карнвота суддею ad hoc (пункт 2 ста%

тті 27 Конвенції та пункт 1 правила 29). Згодом п. Тюрмена, який не зміг брати

участь у подальшому розгляді справи, замінив п. Дж. Бонелло, підмінний суддя

(пункт 5 (b) правила 24).

Кабальєро проти Сполученого Королівства

4. Провівши консультації з уповноваженою особою Уряду і представником

заявника, Велика палата вирішила не проводити слухання, вважаючи, що здій%

снення нею функцій згідно з пунктом 1 (а) статті 38 Конвенції цього не вимагає

(пункт 2 правила 59).

5. 17 травня, 3 червня, 19 серпня і 10 вересня 1999 року заявник і Уряд подали

(у різні дні) низку документів — як на прохання Голови Суду, так і з власної іні%

ціативи.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. У 1987 році Центральний суд міста Лондона з кримінальних справ визнав

заявника (1926 року народження) винним у неумисному вбивстві. У протоколі

було зафіксовано: «Неумисне вбивство — розпиття великої кількості спиртно%

го з жінкою; у ліжку, де він мав з нею статеві стосунки, між ними виникла су%

тичка, під час якої вона померла». Загорнуте у простирадло оголене тіло потер%

пілої, сусідки заявника, було знайдено біля дверей її помешкання. Заявника

було засуджено до чотирьох років ув'язнення; звільнено у серпні 1988 року.

7. 2 січня 1996 року заявника заарештувала поліція за підозрою у спробі

зґвалтування жінки, що мешкала в сусідній квартирі. За його словами, він мав

з цією жінкою статеві стосунки з її згоди, тимчасом як вона стверджувала, що

це трапилося, коли вона знепритомніла від випитого. 4 січня 1996 року заявник

постав перед судом маґістрату. Він доручив своєму адвокатові подати від його

імені клопотання про звільнення під заставу, але клопотання не було і не могло

бути подане з огляду на статтю 25 Закону 1994 року про кримінальне судочин%

ство і громадський порядок. Протокол слухання від 4 січня 1996 року містить

посилання на статтю 25 Закону 1994 року як підставу для відмови у наданні до%

зволу на звільнення під заставу. 4 і 11 січня 1996 року маґістрат виносив ухвали

про подальше тримання заявника під вартою; необхідність повторного при%

провадження заявника до маґістрату виникла у зв'язку з можливістю (яку так і

не було реалізовано) того, що прокуратура перекваліфікує обвинувачення про%

ти нього.

8. У жовтні 1996 року заявника було визнано винним у спробі зґвалтування і

нападі із заподіянням тілесних ушкоджень. 17 січня 1997 року його було засу%

джено до чотирьох років ув'язнення за обвинуваченням у нападі і до довічного

ув'язнення за обвинуваченням у спробі зґвалтування. Суд, який розглядав спра%

ву, вирахував строк досудового перебування під вартою зі строку, зазначеного у

вироку, винесеному згідно зі статтею 67 Закону 1967 року про кримінальне су%

дочинство. 11 липня 1997 року апеляційний суд відхилив апеляцію заявника

проти вироку.

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

9. Стаття 4 Закону 1976 року про звільнення під заставу з відповідними по%

правками (Закон 1976 року) передбачає, що особа, обвинувачена у вчиненні

кримінального правопорушення, має бути звільнена під заставу, за винятком

випадків, зазначених у Додатку 1 до Закону. Як сказано у пункті 2 Додатку 1,

обвинуваченого не слід звільняти під заставу, коли суд переконався в тому, що

існують вагомі підстави вважати, що обвинувачений переховуватиметься від

правосуддя після звільнення під заставу, вчинить правопорушення у період

звільнення або тиснутиме на свідків, чи в інший спосіб перешкоджатиме здійс%

ненню правосуддя стосовно себе чи будь%якої іншої особи.

10. Згідно з пунктом 9 Додатку 1 до Закону 1976 року, ухвалюючи рішення із

зазначеного питання, суд повинен взяти до уваги такі, а також інші доречні, на

його думку, міркування:

— характер і серйозність правопорушення або невиконання зобов'язань (а

також можливий спосіб поводження з обвинуваченим у цьому зв'язку);

— характер обвинуваченого, його поведінку в минулому, сімейні та громад%

ські зв'язки;

— історію виконання заявником своїх зобов'язань під час попередніх звіль%

нень під заставу в кримінальних провадженнях; і

— окрім випадку, коли розгляд справи обвинуваченого відкладено на період

дослідування або підготовки доповіді, — вагомість доказів того, що він

вчинив правопорушення або не виконав зобов'язання.

11. Згідно з пунктом 9A Додатку 1 Закону 1976 року, у разі звільнення під за%

ставу особи (обвинуваченої в умисному або неумисному вбивстві, зґвалтува%

нні, спробі вбивства чи спробі зґвалтування) попри зроблені подання щодо

питань, зазначених у пункті 2 Додатку 1, суд повинен навести підстави для на%

дання дозволу на звільнення під заставу, які мають бути внесені до протоколу

слухання.

12. Стаття 25 Закону 1994 року про кримінальне судочинство і громадський

порядок (Закон 1994 року), що набрала чинності 10 квітня 1995 року, перед%

бачає:

«1. Особу, яку в будь%якому провадженні було обвинувачено або визнано

винною у вчиненні правопорушення, до якої застосовується ця стаття, і за

обставин, яких вона стосується, не може бути звільнено під заставу в такому

провадженні.

2. Ця стаття застосовується, з урахуванням умови, зазначеної у пункті (3)

нижче, до таких правопорушень ... —

a) умисне вбивство;

b) спроба вбивства;

c) неумисне вбивство;

Кабальєро проти Сполученого Королівства

d) зґвалтування; і

e) спроба зґвалтування.

3. Ця стаття застосовується до особи, обвинуваченої або визнаної винною у

вчиненні будь%якого із зазначених правопорушень, лише тоді, коли раніше

суд у будь%якій частині Сполученого Королівства вже визнав її винною у

вчиненні якогось із зазначених правопорушень або злочинного вбивства,

причому в разі колишнього визнання вини у вчиненні неумисного або зло%

чинного вбивства — за умови, що її тоді було засуджено до позбавлення

волі, а в разі, якщо тоді вона була дитиною або молодою людиною, — до

тривалого строку позбавлення волі згідно з будь%якими відповідними зако%

нами.

…»

13. До статті 25 Закону 1994 року було внесено поправки відповідно до стат%

ті 56 Закону 1998 року про злочини і заворушення, що набрав чинності 30 ве%

ресня 1998 року. У статті 56 Закону 1998 року сказано:

«У пункті 1 статті 25 Закону 1994 року (заборона звільнення під заставу осіб,

обвинувачених або визнаних винними у вчиненні вбивства або зґвалтуван%

ня, якщо їх раніше уже було визнано винними у таких правопорушеннях)

слова "не може бути звільнено під заставу в такому провадженні" замінити

словами "може бути звільнено під заставу в такому провадженні лише в то%

му разі, якщо суд або в окремих справах констебль, що розглядає клопотан%

ня про надання дозволу на звільнення під заставу, переконався в наявності

виняткових обставин, з огляду на які такий дозвіл є виправданим"».

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

14. Пан Кабальєро подав заяву до Комісії 28 червня 1996 року. Він доводив,

що автоматична відмова у звільненні під заставу до початку судового розгляду

становила порушення пунктів 3 і 5 статті 5 Конвенції як окремо, так і в поєд%

нанні зі статтею 13. Він також стверджував, що мало місце порушення статті 14

Конвенції у поєднанні з пунктом 3 статті 5.

15. 1 грудня 1997 року Комісія визнала заяву (№ 32819/96) прийнятною. У

своїй доповіді від 30 червня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона ви%

словила думку, дев'ятнадцятьма голосами проти дванадцяти, що було допуще%

но порушення пунктів 3 і 5 статті 5 і що не було необхідності розглядати скар%

гу ще й за статтею 14 у поєднанні з пунктом 3 статті 5. Вона також висловила

одностайну думку, що не було допущено порушення статті 13. Повний текст

висновку Комісії та двох окремих думок, що містяться в доповіді, наведений у

додатку до цього рішення¹.

¹Примітка канцелярії:

З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з остаточною друкованою версією судового

рішення (в офіційних доповідях про окремі рішення та ухвали Суду), але копію доповіді Комісії мож%

на одержати в канцелярії Суду.

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

16. Уряд у своєму меморандумі визнав, що було допущено порушення пунк%

тів 3 і 5 статті 5 Конвенції. Уряд також заявив, що з огляду на підстави, зазна%

чені в доповіді Комісії, не було допущено порушення статті 13 Конвенції і що

відсутні підстави для окремої скарги за статтею 14.

17. Заявник підтвердив свої скарги за пунктами 3 і 5 статті 5 Конвенції, а та%

кож за статтею 14 у поєднанні з пунктом 3 статті 5. Він не наполягав на розгляді

Судом своєї скарги за статтею 13.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ

ПУНКТІВ 3 І 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

18. Заявник стверджував, що автоматична відмова у звільненні під заставу до

початку судового розгляду згідно зі статтею 25 Закону 1994 року про кримі%

нальне судочинство і громадський порядок (Закон 1994 року) становила пору%

шення пункту 3 статті 5 Конвенції. Він також скаржився на відсутність націо%

нального засобу здійснення його права на відшкодування в цьому зв'язку,

передбаченого пунктом 5 статті 5 Конвенції.

19. У відповідних частинах статті 5 Конвенції сказано:

«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпун%

кту c пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою поса%

довою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має

бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або

звільнення під час провадження. Таке звільнення має бути обумовлене ґа%

рантіями з'явитися на судове засідання.

...

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупе%

реч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на

відшкодування».

20. Більшість членів Комісії висловила думку, що мало місце порушення

пунктів 3 і 5 статті 5 Конвенції. У своєму меморандумі, поданому до Суду, Уряд

визнав, що було допущено порушення зазначених положень.

21. Суд приймає визнання Урядом факту порушення пунктів 3 і 5 статті 5

Конвенції в цій справі, внаслідок чого Суд має право присудити заявникові

справедливу сатисфакцію згідно зі статтею 41, але за даних обставин він не вва%

жає за необхідне розглядати питання тлумачення пунктів 3 і 5 статті 5, пору%

шені заявником у його скарзі.

Кабальєро проти Сполученого Королівства

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

22. У Комісії заявник стверджував про відсутність ефективного національ%

ного засобу юридичного захисту стосовно порушення пунктів 3 і 5 статті 5 Кон%

венції. У статті 13 сказано:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має

право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, на%

віть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офі%

ційні повноваження».

23. Комісія висловила думку, що не було допущено порушення статті 13

Конвенції. Уряд підтримав цей висновок у Суді, пославшись на підстави, за%

значені в доповіді Комісії.

24. Заявник жодним чином не наполягав на цій скарзі в Суді, який не бачить

підстав розглядати її з власної ініціативи.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

25. Заявник також стверджував, що стаття 25 Закону 1994 року встановлює

підставу для дискримінаційного поводження, яке суперечить статті 14 Конвен%

ції, взятій у поєднанні з пунктом 3 статті 5. У статті 14 сказано:

«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути

забезпечене без дискримінації за будь%якою ознакою — статі, раси, кольору

шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи

соціального походження, належності до національних меншин, майнового

стану, народження, або іншою ознакою».

26. Комісія не вважала за необхідне розглядати цю скаргу за даних обставин.

У Суді Уряд погодився з цим висновком, знову%таки пославшись на підстави,

зазначені Комісією в її доповіді.

27. Суд зауважив, що стаття 25 Закону 1994 року встановлює окремі категорії

осіб, які не можуть бути звільнені під заставу до початку суду. З огляду на те, що

Суд прийняв визнання Уряду щодо пункту 3 статті 5 Конвенції (див. пункт 21

вище), Суд не вважає за необхідне розглядати скаргу заявника про невідповід%

ність статті 25 Закону 1994 року статті 14 [Конвенції].

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

28. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо

внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише

часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні

справедливу сатисфакцію».

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

A. Шкода

29. Заявник не висловив жодних претензій щодо матеріальної шкоди. Проте

він домагався присудження йому невизначеної суми за моральну шкоду на тій

підставі, що рішення про відмову у присудженні компенсації позбавить пункт 5

статті 5 усякої ефективності. Він також подав письмове свідчення під присягою

від адвоката Сполученого Королівства, який з 1985 року практикував виключ%

но в галузі кримінального права і займався адвокатською діяльністю в кримі%

нальних судах. У свідченні детально пояснювалося, чому, на думку його автора,

заявник мав би реальний шанс бути звільненим під заставу до суду, якби стат%

тя 25 Закону 1994 року не набула чинності. Уряд ніяк не прокоментував це

твердження.

30. Суд нагадав, що в окремих випадках, пов'язаних з порушенням пунктів 3

і 4 статті 5, він присуджував порівняно невеликі суми компенсації за моральну

шкоду (див. рішення у справі «Ван Дрооґенброк проти Бельгії» (Van Droogen&

broeck v. Belgium) від 25 квітня 1983 року (стаття 50), серія A, № 63, с. 7, п. 13, а

також рішення у справі «Де Йонґ, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів»

(De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands) від 22 травня 1984 року,

серія A, № 77, с. 29, п. 65). Проте в більш недавніх справах він не робив цього

(див. справи «Повель проти Бельгії» (Pauwels v. Belgium), рішення від 26 травня

1988 року, серія A, № 135, с. 20, п. 46; «Броуґан та інші проти Сполученого

Королівства» (Brogan and Others v. the United Kingdom), рішення від 30 травня

1989 року (стаття 50), серія A, № 152%B, с. 44–45, п. 9; «Губер проти Швейцарії»

(Huber v. Switzerland), рішення від 23 жовтня 1990 року, серія A, № 188, с. 19, п. 46;

«Тот проти Австрії» (Toth v. Austria), рішення від 12 грудня 1991 року, серія A, № 224,

с. 24, п. 91; «Кампаніс проти Греції» (Kampanis v. Greece), рішення від 13 липня

1995 року, серія A, № 318%B, с. 49, п. 66; «Гуд проти Сполученого Королівства»

(Hood v. the United Kingdom) [GC], № 27267/95, п. 84–87; ECHR 1999%I; і «Ніко%

лова проти Болгарії» (Nikolova v. Bulgaria) [GC], № 31195/96, п. 76, ECHR 1999%II).

У деяких із цих рішень Суд зазначав, що справедлива сатисфакція може при%

суджуватися лише у випадках шкоди, яка стала наслідком позбавлення волі і

якої заявник не зазнав би, якби щодо нього/неї були реалізовані ґарантії, пе%

редбачені пунктом 3 статті 5, і з огляду на обставини цих справ робив висновок,

що саме визнання факту порушення становить достатню справедливу сатис%

факцію щодо завданої моральної шкоди.

31. У даній справі свідчення під присягою, яке Уряд не оспорює, було подане

заявником на обґрунтування його твердження, що якби не стаття 25 Закону

1994 року, він мав би реальний шанс на звільнення під заставу до суду. Заявник

також стверджував, що в разі такого звільнення під заставу то були б його ос%

танні дні на волі, з огляду на його літній вік, поганий стан здоров'я і тривалий

строк ув'язнення; Уряд залишив і це твердження без коментарів. Керуючись

принципом справедливості, Суд присудив заявникові 1 000 британських фун%

тів стерлінґів як компенсацію за моральну шкоду.

Кабальєро проти Сполученого Королівства

B. Судові витрати

32. Заявник вимагав відшкодування судових витрат на загальну суму 32 225

фунтів стерлінґів 9 пенсів (включаючи податок на додану вартість (ПДВ), що

стосується всіх зазначених нижче сум). До цієї суми входили витрати на двох

різних представників. Адвокатська фірма «Дандонс» (Dundons) здійснювала

зв'язок між заявником і «Ліберті», тимчасом як остання представляла інтереси

заявника в Суді. Заявник вимагав відшкодування судових витрат у розмірі 5 910

фунтів стерлінґів 56 пенсів щодо роботи, виконаної у цій справі фірмою «Дан%

донс», а також у сумі 11 935 фунтів стерлінґів 47 пенсів щодо роботи «Ліберті».

Його вимога передбачала ще й оплату гонорару адвоката в сумі 14 379 фунтів

стерлінґів 6 пенсів. Крім того, всі зазначені суми судових витрат включали всі

очікувані судові витрати його юридичних представників у період між поданням

його меморандуму до Суду і завершенням цього провадження. Проте у листі,

датованому 3 вересня 1999 року, заявник пояснив, що, оскільки очікувані судо%

ві витрати були пов'язані з майбутніми слуханнями в Суді, цей складник не по%

трібно враховувати, оскільки слухання не відбулися.

Уряд доводив, що не повинен оплачувати судові витрати двох представни%

ків, а отже, вимогу щодо «Дандонс» слід відхилити. Він також заявив, що вка%

зана у вимозі тривалість роботи адвоката була необґрунтовано великою. Уряд

також стверджував, що більшу частину очікуваних судових витрат, що їх заяв%

ник вимагав відшкодувати, не слід брати до уваги, оскільки, inter alia, Уряд ви%

знав факт порушення статті 5 Конвенції у своєму меморандумі і слухання не

відбулося. Тому Уряд запропонував відшкодувати судові витрати на загальну

суму 12 000 фунтів стерлінґів.

33. Суд нагадав, що, згідно зі статтею 41 Конвенції, судові витрати можуть

бути відшкодовані лише тоді, коли доведено, що ці витрати справді мали місце

і що вони були необхідними, а сума їх — розумною (див., серед інших джерел,

згадану вище справу Ніколової, п. 79).

Суд дійшов висновку, що в роботі двох представників заявника було значне

дублювання, а тому вирішив знизити суму відшкодування, пов'язаного з «Дан%

донс». Крім того, кількість годин, за які адвокат заявника виставив рахунок,

видається надто великою. Далі, з огляду на те, що після подання меморандуму

заявника його представники мали небагато роботи, решту вимог щодо відшко%

дування очікуваних витрат слід значно зменшити. З огляду на зазначене вище

і керуючись у своїй оцінці принципом справедливості, Суд присуджує заявни%

кові 15 250 фунтів стерлінґів, включаючи ПДВ, з вирахуванням суми, одержа%

ної від Ради Європи як правова допомога (4 100 французьких франків).

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

34. Згідно з наявною в Суду інформацією, передбачена законом відсоткова

ставка, чинна у Сполученому Королівстві на день ухвалення цього рішення, ста%

новить 7,5 % річних.

Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Приймає визнання Уряду, що було допущено порушення пунктів 3 і 5 стат%

ті 5 Конвенції.

2. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо можливого

порушення статті 13 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо можливого

порушення статті 14 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 статті 5.

4. Постановляє,

a) що держава%відповідач має виплатити заявникові упродовж трьох міся%

ців такі суми:

(і) 1 000 (одну тисячу) британських фунтів стерлінґів за моральну шкоду;

(іі) 15 250 (п'ятнадцять тисяч двісті п'ятдесят) британських фунтів стер%

лінґів за судові витрати, включаючи податок на додану вартість, з

вирахуванням суми, одержаної від Ради Європи як правова допо%

мога;

b) що зі спливом згаданих вище трьох місяців до остаточного розрахунку

на названі суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі 7,5 %

річних.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською та французькою мовами і повідомлено письмово 8 лю%

того 2000 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Підпис:

Люціус Вільдхабер,

Голова Суду

Пол Махоуні,

заступник Секретаря Суду

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґла%

менту Суду, до цього рішення додано такі окремі думки:

a) окрему думку пані Палм (до якої приєдналися п. Бонелло, пані Тюлкен і

сер Роберт Карнвот), що збігається з позицією більшості суддів;

b) окрему думку п. Касадеваля, до якої приєдналася пані Ґрев.

Парафовано: Л. В.

Парафовано: П. Дж. М.

Кабальєро проти Сполученого Королівства

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПАЛМ (ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАЛИСЯ

СУДДІ БОНЕЛЛО, ТЮЛКЕН І СЕР РОБЕРТ КАРНВОТ),

ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ СУДДІВ

1. У пункті 21 рішення Суд «приймає визнання Урядом факту порушення

пунктів 3 і 5 статті 5 Конвенції в цій справі, внаслідок чого Суд має право при%

судити заявникові справедливу сатисфакцію згідно зі статтею 41, але за даних

обставин він не вважає за необхідне розглядати питання тлумачення пунктів 3

і 5 статті 5, порушені заявником у його скарзі».

2. Я погоджуюся, що у такій справі, як ця, коли держава%відповідач визнає

факт порушення, належним чином змінює національне законодавство, а Суд

при цьому переконався у відсутності пов'язаних із публічною політикою при%

чин закріплювати у своїй практиці відповідне правило на майбутнє і для всіх

Високих Договірних Сторін, Суд може виконати обов'язок, покладений на

нього статтею 19 Конвенції, а саме — «забезпечення дотримання Високими

Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до

неї», — прийнявши визнання Уряду і не розглядаючи невирішені загальні пи%

тання, пов'язані зі справою. Такий підхід відповідає принципові процедурної

ощадливості, оскільки, на мій погляд, дає змогу Суду без подальшого розгляду

перейти до постановлення рішення щодо оспорюваних вимог заявника сто%

совно справедливої сатисфакції згідно зі статтею 41 Конвенції.

3. Щоб присудити справедливу сатисфакцію, Суд повинен, згідно з умовами

статті 41, встановити порушення принаймні однієї матеріально%правової стат%

ті, а також, згідно зі статтею 45, навести причини свого рішення.

4. У цій справі підстави Суду для встановлення порушення полягають саме у

факті визнання порушення Урядом, — який до того ж уже встиг належним чи%

ном виправити законодавство з урахуванням скарги заявника, — а також у від%

сутності потреби розглядати питання тлумачення загального принципу, пов'я%

заного зі справою.

5. Проте, як видається, резолютивна частина рішення залишає відкритим

питання, чи й справді у справі було допущено порушення, адже Суд просто по%

становив, що «приймає визнання Урядом факту порушення пунктів 3 і 5 стат%

ті 5 Конвенції». Я вважаю це формулювання невдалим, адже воно робить неви%

значеною позицію Суду в рішенні. Оскільки це формулювання не рівнозначне

висновку про допущене порушення, воно запроваджує нову форму рішення,

яким не встановлено ні факту порушення, ні факту відсутності порушення,

зате присуджено справедливу сатисфакцію згідно зі статтею 41. Доводиться кон%

статувати, що Суд вийшов за межі своєї компетенції, передбачені Конвенцією.

6. Логіка прийняття визнання Урядом факту порушення з одночасною від%

мовою від вирішення нерозв'язаного питання тлумачення має, на мою думку,

полягати в тому, що Суд водночас визнає, що в даній справі та для її цілей було

допущено порушення. У резолютивній частині це слід було чітко сформулю%

вати. Коротко кажучи, на мій погляд, коли Суд має намір прийняти визнання

державою%відповідачем факту порушення і присудити справедливу сатисфак%

цію згідно зі статтею 41, він може відкласти на майбутнє загальне питання тлу%

мачення Конвенції — за умови, звичайно, що міркування публічної політики

не вимагають іншого, — однак він не може залишити відкритим питання про

те, чи було допущено в даній справі порушення відповідної матеріально%право%

вої статті (статей).

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КАСАДЕВАЛЯ,

ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАЛАСЯ СУДДЯ ҐРЕВ

1. Я поділяю погляд, висловлений Урядом у його меморандумі, що було до%

пущено порушення пунктів 3 і 5 статті 5 Конвенції, а отже, заявникові має бути

присуджена справедлива сатисфакція. Проте в даному випадку я повинен ви%

словити серйозні застереження з приводу нового підходу, застосованого Судом

у пункті 21 цього рішення, а також у пункті першому його резолютивної час%

тини.

2. Якщо Суд не збирався вилучити справу з реєстру з огляду на досягнення

дружнього вреґулювання або з іншої причини, передбаченої статтею 37, то він

був зобов'язаний, реалізуючи свою юрисдикцію щодо «тлумачення і застосува%

ння Конвенції», за словами статті 32, постановити рішення по суті і визнати,

що було — або не було — допущено порушення положень, про які йшлося. На

мій погляд, згідно з Конвенцією, Суд має лише ці дві альтернативи.

3. Зі статті 41 очевидно, що присудження справедливої сатисфакції можливе

лише на підставі висновку про те, що було допущено порушення Конвенції або

протоколів до неї. А якщо це так, то, навіть допускаючи, що Суду належить ши%

роке поле розсуду при тлумаченні цього положення, я не переконаний, що той

факт, що Суд прийняв визнання Уряду, сам по собі є підставою для прису%

дження такої сатисфакції.

4. Хоча держава й визнала, що було допущено порушення пунктів 3 і 5 ста%

тті 5, заявник (єдиний розпорядник позову) наполягав на своїй скарзі за відсут%

ності дружнього вреґулювання. Відповідно, він мав право на вмотивоване рі%

шення по суті (як цього вимагає стаття 45), а не просто прийняття урядового

визнання, тож Суд, на мою думку, повинен був постановити рішення щодо

питань, які він розглядав.

5. Я віддаю перевагу поглядові, викладеному в рішенні у справі «Ірландія

проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) (від 18 січня

1978 року, серія A, № 25) — хоча цей прецедент датований 1978 роком і, певно,

ні до чого не зобов'язує новий Суд, — оскільки там Суд «дійшов висновку, що

до числа обов'язків, покладених на нього в рамках системи Конвенції, нале%

жить ухвалення рішень щодо стверджуваних порушень, які не було оспоре%

но...» (с. 62, п. 154), і, «отже, не можна сказати, що та частина даної справи, яка

Кабальєро проти Сполученого Королівства

пов'язана із зазначеними твердженнями, стала безпредметною; Суд вважає, що

повинен постановити рішення щодо неї, попри ініціативи, до яких вдалася

держава%відповідач» (с. 62, п. 155).

6. Хоча можна стверджувати, що Суд завжди зберігає право на подальше

дослідження справи — навіть коли досягнуто дружнього вреґулювання або за%

явник відкликав свої скарги (стаття 37), — однак відкриття цього «нового тре%

тього шляху», обмеженого простим прийняттям визнання з боку держави%від%

повідача, не видається мені задовільним ні за духом, ні за буквою, з огляду на

формулювання Конвенції.