-----Європейський суд з прав людини

СПРАВА “МЮЛЛЕР ПРОТИ ФРАНЦІЇ” (13/1996/632/816)

РІШЕННЯ

Страсбург

17 березня 1997 року

Це рішення підлягає редакторській перевірці перед його відтворенням в остаточній формі у

“Збірнику судових рішень і постанов” за 1997 рік. Цей збірник можна отримати від його

видавця — видавництва Carl Heymanns Verlag KG (Luxemburger StraЯe 449, D-50939 Kцln), яке

також організовує їх розповсюдження у співпраці з представниками в деяких країнах згідно з

наведеним списком.

Список представників:

Бельгія: Etablissements Emile Bruylant (rue de la Rйgence 67, B – 1000 Bruxelles)

Люксембург: Librairie Promoculture (14, rue Duchscher (place de Paris), B.P. 1142,

L — 1011 Luxembourg-Gare)

Нідерланди: B.V. Juridische Boekhandel & Antiquariaat A. Jongbloed & Zoon (Noordeinde 39, NL

– 2514 GC La Haye/`s-Gravenhage).

СТИСЛИЙ ВИКЛАД

Рішення, ухвалене Палатою

Франція — тривалість запобіжного ув’язнення

I. Пункт 3 статті 5 Конвенції

А. Період, що береться до уваги

Початковий термін: коли заявника було взято поліцією під варту

Термін закінчення: рішення суду присяжних (Assize Court — англ.; cour d’assises — фр.).

Загалом: майже чотири роки.

В. Розумність тривалості тримання під вартою

Короткий підсумок практики Суду

Складність справи: об’єднання проваджень, які здійснювалися під юрисдикцією трьох різних

судів одночасно; проте як тільки заявника було заарештовано, він визнав себе винним у

вчиненні злочинів, щодо яких йому було висунуто обвинувачення.

Ризик змовлення: зник на момент закриття кримінального розслідування.

Ризик того, що заявник переховуватиметься від правосуддя: із рішень не звільняти заявника

це не є цілком очевидним; не може бути оцінений на основі суворості вироку, що може бути

винесений.

Ризик того, що заявник повторно вчинить злочин: посилання на минуле особи не може бути

достатнім для виправдання відмови у звільненні.

Висновок: має місце порушення (одностайно).

II. Стаття 50 Конвенції

А. Шкода

Матеріальна шкода: тривалість запобіжного ув’язнення було вирахувано з відбутого строку

покарання.

Моральна шкода: це рішення становить достатню компенсацію.

В. Витрати

Часткове відшкодування

Висновок: держава-відповідач повинна сплатити визначену суму на відшкодування витрат

(одностайно).

Посилання на практику Суду:

27.11.1991, “Кеммаш проти Франції” (Kemmache v. France); 12.12.1991, “Клоот проти Бельгії”

(Clooth v. Belgium); 27.8.1992, “Томасі проти Франції” (Tomasi v. France); 26.1.1993, “W. проти

Швейцарії” (W. v. Switzerland).

У справі “Мюллер проти Франції”

Європейський суд з прав людини, засідаючи згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав

людини і основних свобод ("Конвенція") та відповідними положеннями, передбаченими

Регламентом Суду А, в Палаті у складі таких суддів:

пана Р. Рюссдаля (R. Ryssdal), Голови Суду,

пана Ф. Гольчюклю (F. Gцlcьklь),

пана Ф. Матшера (F. Matscher),

пана Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti),

пана Н. Валтікоса (N. Valticos),

пана Р. Пекканена (R. Pekkanen),

сера Джона Фріленда (John Freeland),

пана Б. Репіка (B. Repik),

пана Е. Левіца (E. Levits),

а також пана Г. Пецольда (H. Petzold), секретаря,

і пана П. Дж. Махоуні (P.J. Mahoney), заступника секретаря,

після наради за зачиненими дверима 30 листопада 1996 року і 18 лютого 1997 року,

виносить таке рішення, прийняте в останній із заначених вище день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було передано до Суду Урядом Франції (“Уряд”) 31 січня 1996 року — у межах

передбачених п. 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції трьох місяців. Її було розпочато на підставі

(

№

802/93)

ії

і ії

(“

К і

”)

відповідно до статті 25, громадянином Франції паном Патріком Мюллером (Patrick Muller) 8

березня 1993 року.

У своїй заяві Уряд посилався на статті 44 і 48 та на заяву Франції про визнання обов’язковості

юрисдикції Суду (стаття 46). Мета заяви полягала в отриманні рішення щодо того, чи

вказували факти цієї справи на порушення державою-відповідачем її зобов’язань згідно з п. 3

статті 5 Конвенції.

2. У відповідь на запит, поданий згідно з п. 3d) правила 33 Регламенту Суду А, заявник

зазначив, що він бажає взяти участь у провадженні, й призначив адвоката, який мав його

представляти (правило 30). 19 вересня 1996 року Голова надав йому правову допомогу

(правило 4 Додатку до Регламенту Суду А).

3. До складу Палати увійшли за посадою пан Л.-Е. Петтіті, обраний суддя, громадянин Франції

(стаття 43 Конвенції), та пан Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 4b) правила 21). 8 лютого 1996

року в присутності секретаря Голова Суду жеребкуванням визначив імена інших семи членів,

а саме: пана Ф. Гольчюклю, пана Ф. Матшера, пана Н. Валтікоса, пана Р. Пекканена, сера

Джона Фріленда, пана Б. Репіка та пана Е. Левіца (стаття 43 in fine Конвенції і п. 5 правила 21).

4. Як Голова Палати (п. 6 правила 21), пан Р. Рюссдаль через секретаря проконсультувався з

представником Уряду, адвокатом заявника і представником Комісії щодо організації

провадження (п. 1 правила 37 і правило 38). Відповідно до виданого після цього наказу,

секретар отримав 22 липня 1996 року меморандум від позивача, а 30 липня — меморандум

від Уряду. 6 вересня 1996 року секретар Комісії повідомив, що представник не бажає давати

письмової відповіді.

31 жовтня 1996 року у відповідь на запит секретаря, поданий за дорученням Голови Суду,

Комісія надала матеріали провадження у справі, яке вона здійснила.

5. За рішенням Голови Суду 25 листопада 1996 року відбулося відкрите слухання в Палаці

прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

Перед Судом виступили:

а) від Уряду:

пан Дж.-Ф. Добелль

(J.-F. Dobelle),

пані М.

Дюброкар

(M. Dubrocard),

пані Н. Бертелемі-Дюп’ї (N.

пан Ф.

Февр

(F. Fи

vre),

магістрат за

b) від Комісії:

представник,

консультанти;

представник;

пан Дж.-К. Сойєр (J.-C. Soyer) —

c) від заявника:

представник;

пан Г.-М. Ней (G.-M. Ney), Савернська адвокат.

колегія адвокатів (Saverne Bar), —

Суд заслухав звернення пана Сойєра, пана Нея і пана Добелля.

ЩОДО ФАКТІВ

І. Обставини справи

6. За період з липня по листопад 1988 року в східній Франції було вчинено кілька збройних

пограбувань. Було відкрито п’ять одночасних розслідувань у Кольмарі (Colmar) 25 серпня,

Монбельярі (Montbйliard) 23 вересня, Мюльхаузі (Mulhouse) 28 жовтня і знову в Кольмарі 31

жовтня.

13 грудня 1988 року Мюльхаузька реґіональна бригада боротьби зі злочинністю заарештувала

заявника та його брата і взяла їх під варту в поліції. Вони одразу ж зізналися у вчиненні

злочинів, а саме у збройному пограбуванні, спробі збройного пограбування, крадіжці та

злочинному змовленні, у яких їх було обвинувачено. 15 грудня 1988 року кольмарський суддя-

слідчий висунув їм обвинувачення і видав постанову про запобіжне ув’язнення. П’ятьом іншим

особам він висунув обвинувачення у злочинному змовленні, пособництві й підмовленні до

збройного пограбування, а також у спробі збройного пограбування, у переховуванні

викрадених речей чи прихованні доходів, отриманих внаслідок збройного пограбування, та в

незаконному зберіганні вогнепальної зброї і видав постанову про тримання під вартою однієї з

цих осіб.

Пан Мюллер перебував у запобіжному ув’язненні протягом усього розслідування (див. пп. 21-

28 нижче).

А. Кримінальне провадження

1. Проведення розслідування

а) Вказівки, отримані поліцією

7. Постанову про зовнішнє спостереження і прослуховування телефонних розмов було видано

ще до проведення арештів після розслідувань, відкритих щодо невстановлених особи чи осіб.

Подальші вказівки давалися 14 лютого 1989 року жандармерії в Антібі (Antibes), Баррі (Barr) і

Саверні (Saverne), 15 грудня 1989 року жандармерії в Монбельярі, 28 вересня 1990 року

страсбурзькій поліції (CID) і 28 листопада 1990 року жандармерії в Саверні, Страсбурзі,

Мюльхаузі та Вінтзенхаймі (Wintzenheim).

b) Об’єднання проваджень і заміна суддів-слідчих

8. Провадження були об’єднані рішенням від 15 грудня 1988 року про об’єднання двох

розслідувань, розпочатих в Кольмарі, і передання справ, за які відповідали судді-слідчі в

Монбельярі та Мюльхаузі, їхнім колегам у Кольмарі 2 лютого 1989 року і 28 грудня 1989 року

відповідно. Згодом тричі відбувалася заміна судді-слідчого (11 квітня 1989 року, 1 лютого і 18

квітня 1990 року).

c) Обвинувачення

У б

і 1

989

уже було розпочато кримінальне переслідування, три зазначені нижче обвинувачення. 10

жовтня 1990 року він висунув іншій особі обвинувачення у пособництві й підмовленні до

збройного пограбування і видав постанову про її запобіжне ув’язнення протягом одного року,

яке було подовжено зі спливом строку дії постанови. Він влаштував цій особі очну ставку зі

співобвинуваченим, на яку пан Мюллер відмовився з’явитися. Після цього 11 червня 1991 року

було призначено нову очну ставку між заявником і чотирма співобвинуваченими. Трьом іншим

особам було висунуто обвинувачення 27 листопада 1990 року, 5 лютого 1991 року та 10 липня

1991 року. Обвинувачення від 5 лютого було висунуте на вимогу державного прокурора від 30

жовтня 1990 року.

d) Допит та інші слідчі дії

10. У 1989 році суддя-слідчий провів допит пана Мюллера 2-го і 13 лютого, 30 червня, 27

жовтня, 8-го і 29 листопада. 27 січня, 24-го і 27 жовтня, 8-го і 30 листопада він допитав його

брата, якому також було висунуто обвинувачення як головному учасникові злочину, а також

декого зі співобвинувачених — 5 червня і 26 жовтня. Експертні висновки щодо психіатричних,

медико-соціальних обстежень заявника та його брата, підготовлені згідно з постановою від 14

лютого 1989 року, було надано 15 березня. Третього березня 1989 суддя-слідчий отримав

документи, передані на запит від 13 лютого 1989 року суддею з виконання покарань у

Страсбурзі. Остерігаючись втечі заявника, він перевів його 28 квітня з кольмарського слідчого

ізолятора до страсбурзького. 11 липня він видав постанову про звільнення одного

співобвинуваченого, що перебував під вартою з 15 грудня 1988 року, під судовий нагляд на

умовах, які він згодом змінював.

11. У 1990 році він допитав головних виконавців усіх разом 1 березня і 2 липня, а також декого

зі співобвинувачених — 12 березня і 18 жовтня. Експертні висновки психіатричного

обстеження, підготовлені згідно з постановою від 28 вересня 1990 року щодо двох головних

співобвинувачених, було подано 3 листопада. 4 січня 1991 року суддя отримав висновок,

підготовлений за запитом від 28 листопада 1990 року, про особу, якій було висунуто

обвинувачення 27 листопада 1990 року. 14 червня 1991 року він видав постанову про надання

психіатричного висновку щодо обвинуваченого, постанову про тримання під вартою якого він

видав 10 жовтня 1990 року. Він отримав висновок 30 червня 1991 року одночасно з

інформацією про особу обвинуваченого, надіслану у відповідь на запит від 4 квітня 1991 року,

поданий ним до люрського (Lure) судді-слідчого.

e) Закриття судового слідства

12. 8 серпня 1991 року суддя-слідчий надіслав матеріали слідства державному прокуророві,

який 24 вересня 1991 року звернувся за постановами про роз’єднання справи на окремі

провадження: часткову передання до Кримінального суду, припинення слідства в окремій

частині та передання решти матеріалів справи Генеральному прокуророві.

13. 7 листопада 1991 року суддя видав постанову про передання Генеральному прокуророві

матеріалів справи щодо діянь, кваліфікованих як тяжкі злочини, а саме: збройне пограбування,

спроба збройного пограбування, пособництво і підмовлення до збройного пограбування,

приховання доходів, отриманих внаслідок збройного пограбування, а також щодо інших

значних злочинів (dйlits): крадіжки, змовлення і незаконного зберігання вогнепальної зброї та

боєприпасів. Зокрема, на його думку, проти заявника існувало достатньо доказів для того, щоб

віддати його під суд за чотирма пунктами обвинувачення у збройному пограбуванні, трьома

пунктами обвинувачення у спробі збройного пограбування, одним пунктом обвинувачення у

змовленні з метою вчинення одного чи більше тяжких злочинів, а також різними пунктами

обвинувачення у викраденні транспортних засобів. Він видав постанову про припинення

слідства в окремій частині стосовно трьох співобвинувачених.

14. 12 грудня 1991 року обвинувальна палата Кольмарського апеляційного суду (Indictment

Division of the Colmar Court of Appeal) віддала сімох осіб, включаючи й пана Мюллера, під суд

Р й

(H t

Rhi A

тримання під вартою в слідчому ізоляторі поблизу суду присяжних. Щодо тривалості строку,

протягом якого заявник перебував у запобіжному ув’язненні, вона постановила таке:

“Що стосується розумного строку, передбаченого п. 3 статті 5 Конвенції, недодержання якого

допускається лише у випадку звільнення обвинуваченого, клопотання щодо якого не було, то

проти Патріка Мюллера, який перебуває під вартою з 15 грудня 1988 року, висунуто

обвинувачення у вчиненні кількох збройних пограбувань під юрисдикцією трьох різних судів

вищої інстанції (tribunaux de grande instance), і тепер він є головним об’єктом єдиного,

ускладненого переданням та об’єднанням справ судового розслідування, яке охоплює

дванадцять обвинувачених — головних учасників злочинів, співучасників і пособників, що всі

разом є учасниками однієї злочинної змови;

Хоча розслідування, можливо, й не проводилися з такою ретельністю, як було б бажано,

проте, судячи із стислого викладу слідчих дій у постанові судді-слідчого від 9 серпня 1991

року, якою було відхилено єдине клопотання обвинуваченого про звільнення, ми вважаємо,

що тривалість тримання його під вартою на сьогодні не перевищила дозволених меж”.

Розглянувши дані про особу заявника, вона також зазначила: “Його поведінка під час

тримання під вартою, як і поведінка його брата, залишала бажати кращого з огляду на той

вплив, який він справляв на інших ув’язнених, вдаючись до політики систематичного

вираження протесту”.

15. У рішеннях від 14 квітня 1992 року Касаційний суд відхилив як такі, що перевищили строк

подання, скарги з питань права, подані паном Мюллером, його братом і ще одним підсудним

17 січня 1992 року на постанову про віддання їх під суд присяжних.

2. Судові провадження

16. З огляду на призупинювальну дію скарг до Касаційного суду справа не могла розглядатися

судом присяжних доти, доки не було розглянуто скарги з питань права.

17. У серпні-вересні 1992 року експертів, інших свідків і цивільні сторони було запрошено

з’явитися на засідання суду присяжних Верхнього Рейну, призначене на 21 вересня 1992 року,

голова якого допитав підсудних 7 вересня 1992 року.

18. 18 вересня 1992 року адвокати захисту звернулися з клопотанням про перенесення

судового засідання на тій підставі, що вони не мали змоги спілкуватися зі своїми клієнтами з

12 вересня у зв’язку зі страйком тюремних наглядачів. 21 вересня суд присяжних Верхнього

Рейну задовольнив їхнє клопотання, і проведення суду було відстрочено до грудневого

засідання. Нові повістки про з’явлення в суд було вручено в грудні, і суд відбувся 7-го, 8-го і 9

грудня 1992 року.

19. 9 грудня 1992 року суд присяжних Верхнього Рейну засудив заявника і його брата, яким

присудив по десять років позбавлення волі за збройне пограбування, спробу збройного

пограбування, крадіжку і змовлення, інших чотирьох обвинувачених, яким присудив по два

роки позбавлення волі умовно, і п’ятого обвинуваченого, якого присудив до трьох років

позбавлення волі умовно. Пана Мюллера було звільнено 13 липня 1996 року. Увесь строк,

який він провів у запобіжному ув’язненні, було вирахувано зі строку його покарання.

В. Провадження стосовно запобіжного ув’язнення

20. Поки заявник перебував у запобіжному ув’язненні, до нього було застосовано ряд

дисциплінарних заходів: штраф у розмірі 25 франків у листопаді 1989 року за пред’явлення

документа, що посвідчує особу, з якого було знято фотокартку (він віддав її своїй дружині під

час побачення у в’язниці); поміщення строком на чотири дні у штрафний ізолятор умовно у

і 1

990

’

ї і

побачень; а також дводенне одиночне ув’язнення у липні 1990 року за “порушення

громадського порядку або в’язничної дисципліни”.

24 жовтня 1989 року начальник страсбурзького слідчого ізолятора доповів судді-слідчому про

поведінку заявника та його брата в ізоляторі.

1. Перше подовження строку запобіжного ув’язнення

(12 грудня 1989 року)

21. Після того як на засадах змагальності було проведено слухання з питання про тримання

під вартою в присутності обвинувачених, як це передбачено законом, кольмарський суддя-

слідчий видав постанову 12 грудня 1989 року про тримання під вартою пана Мюллера ще

протягом одного року, починаючи з 15 грудня 1989 року, на таких підставах:

“Злочини, у вчиненні яких обвинувачено підсудного, — три збройних пограбування та одна

спроба збройного пограбування, вчинені протягом трьох місяців, — є особливо тяжкими. Він

не вагався щодо використання зброї, погрожуючи якою, зв’язав управителя банку. Крім того,

він має шість попередніх судимостей. Тому його слід залишити під вартою, поки триває

розслідування, з метою запобігти повторному вчиненню ним злочину або спробі уникнути

правосуддя”.

2. Друге подовження строку запобіжного ув’язнення

(4 грудня 1990 року)

22. 4 грудня 1990 року суддя-слідчий видав постанову про подовження строку запобіжного

ув’язнення ще на один рік, починаючи з 15 грудня 1990 року, на таких підставах:

“Обвинувачений визнає, що він вчинив кілька пограбувань; він має попередні судимості за

подібні діяння; з метою встановлення ролі кожного зі співобвинувачених розслідування триває

далі. З огляду на вирок, який має бути винесено, малоймовірно, що обвинувачуваний Патрік

Мюллер з’явиться на судове засідання”.

3. Перше клопотання про звільнення

(6 серпня 1991 року)

23. 6 серпня 1991 року заявник подав клопотання про те, щоб його негайно звільнили на таких

підставах:

"а) моя поведінка не перешкоджала нормальному здійсненню правосуддя на

жодному з етапів слідства;

b) я визнав злочинні діяння ще до того, як постав перед суддею,

відповідальним за розслідування справи;

с) розслідування цієї справи кількома суддями, що змінювали один одного,

затягується загалом через те, що вони й далі намагаються встановити вину

осіб, не пов’язаних зі злочинами, у яких обвинувачено мене;

d) я перебуваю в ув’язненні вже протягом тридцяти трьох місяців;

e) якби мене судили в межах “розумного” строку, я отримав би такі

пом’якшення вироку:

i) дев’ять місяців з нагоди двохсотріччя революції 1789 року;

ii) дев’ять місяців помилування від Президента з нагоди Дня

Бастилії;

iii) тричі по три місяці загального пом’якшення вироку;

f) якби я отримав ці пом’якшення вироку, я відбував би п’ятирічний строк;

)

і і

Верхнього Рейну, перевищуватиме строк, який я вже провів в умовах

запобіжного ув’язнення”.

Сторона обвинувачення не погодилася на його звільнення на таких підставах:

“Обвинувачений причетний до вчинення кількох збройних пограбувань і має попередні

судимості за подібні діяння, а тому він є рецидивним злочинцем. Малоймовірно, що він

з’явиться на судове засідання з огляду на вирок, який його очікує”.

24. У постанові від 9 серпня 1991 року кольмарський суддя-слідчий відмовив у задоволенні

клопотання таким чином:

“З метою визначення чи [тривалість запобіжного ув’язнення, постанову про яке було видано 15

грудня 1988 року, перевищила “розумний строк”, передбачений п.3 статті 5], слід врахувати

складність провадження і поведінку обвинуваченого під час ведення слідства.

Слід зауважити, що Патрік Мюллер обвинувачується у шести збройних пограбуваннях і

спробах збройного пограбування, вчинених спільно з братом… Хоча обидва обвинувачені

визнали злочини, вони послідовно намагалися виправдати інших співучасників і спільників,

обвинувачених у злочинному змовленні. Це означало необхідність проведення численних

розслідувань, допитів та очних ставок з метою встановлення точної ролі кожного з дванадцяти

обвинувачених у ході провадження, яке було особливо складним з огляду на цілий ряд

злочинних діянь, вчинення яких ставилося за вину обвинуваченим особам.

Крім того, Патрік Мюллер відмовився виїхати із в’язниці для очної ставки 29 жовтня 1990 року,

яку відповідно було перенесено на 11 червня 1991 року і на якій обвинувачений був присутній.

Крім того, необхідно було видати ордер 30 жовтня 1990 року на арешт L., якого не було

заарештовано до 5 лютого 1991 року. Більше того, слід зауважити, що Патрік Мюллер на

жодному етапі не звертався з клопотанням про звільнення. І, нарешті, хронологія проведення

основних слідчих дій [як він їх виклав] вказує, що перерв у слідстві не було.

…

Клопотання Патріка Мюллера про звільнення слід залишити без задоволення. Пана Мюллера

слід тримати під вартою, по-перше, щоб забезпечити його з’явлення на судове засідання —

оскільки з огляду на вирок, який його очікує, існує ризик, що він переховуватиметься від

правосуддя, і, по-друге, запобігти повторному вчиненню ним злочину, оскільки він має

попередні судимості за подібні злочини”.

25. 29 серпня 1991 обвинувальна палата Кольмарського апеляційного суду підтримала

відмову звільнити заявника таким чином:

“На своїх перших зустрічах із суддями-слідчими, що здійснювали провадження у справах

стосовно нього, підсудний визнав, що він брав участь у трьох збройних пограбуваннях і двох

спробах збройного пограбування, вчинених між 1 липня та 28 жовтня 1988 року в різних

банках на території Кольмара.

Він також визнав, що викрав кілька автомобілів, використаних у пограбуваннях, і зберігав

вогнепальну зброю, якою скористався під час цих пограбувань.

У даному провадженні він є одним із дванадцяти обвинувачених, дії яких стали підставою для

того, щоб розпочати розслідування.

Стислий виклад різних заходів, вжитих під час розслідування, викладено в оскарженій

постанові, згаданій у зв’язку із цим.

Слід зауважити не лише те, що провадження було ускладнене об’єднанням прав і переданням

юрисдикції, а й тим, що з метою прояснення точної ролі та ступеня участі різних

співобвинувачених у злочинах, за вчинення яких обвинувачено Патріка Мюллера, було,

безперечно, необхідно тримати його під вартою, враховуючи ризик того, що він міг чинити тиск

на цих осіб або впливати на їхні показання.

Остання очна ставка відбулася у кабінеті судді-слідчого 11 червня 1991 року, і необхідно було

наперед визначити (а це складний процес) точну роль різних обвинувачених.

Суддя-слідчий відіслав справу державному прокуророві 8 серпня 1991 року для видання

постанови про закінчення провадження.

Отже, Патрік Мюллер, тримання під вартою якого було виправдане до встановлення ролі всіх

обвинувачених, які брали участь у пограбуваннях, та з’ясування пов’язаних із цим подій, не

може заявляти, що тривалість його запобіжного ув’язнення є поза межами розумності, і

використовувати це як підставу для клопотання про звільнення.

Враховуючи необхідність забезпечити з’явлення на судове засідання Патріка Мюллера, який з

огляду на вирок, що його очікує, може переховуватися від правосуддя, а також зважаючи на

ризик того, що він може повторно вчинити злочин (тим більше, що він мав попередні судимості

за подібні злочини), суддя-слідчий вчинив правильно у даних обставинах, коли відхилив

клопотання”.

26. 18 грудня 1991 року обвинувальна палата Касаційного суду відхилила скаргу з питань

права, подану заявником на це рішення. У своєму рішенні палата наводила такі аргументи:

“Як зазначено в оскаржуваному судовому рішенні, Патрік Мюллер причетний до трьох

збройних пограбувань і двох спроб збройного пограбування, вчинених за період від 1 липня до

28 жовтня 1988 року в різних банках на території Кольмара. У зв’язку з цими самими подіями

було висунуто обвинувачення ще дванадцятьом особам.

Мюллер виступив у суді, як зазначено нижче, користуючись допомогою свого адвоката. Щодо

його твердження, повтореного на основі скарги про те, що мало місце порушення п. 3 статті 5

Конвенції, суд встановив, що провадження було ускладнене об’єднанням справ і переданням

юрисдикції, а також необхідністю з’ясувати точну роль і ступінь участі різних

співобвинувачених у злочинах, у вчиненні яких було обвинувачено Патріка Мюллера. Крім

того, суд зазначив, що остання очна ставка відбулася 11 червня 1991 року, і суддя-слідчий

відіслав справу державному прокуророві 8 серпня 1991 року для видання постанову про

закінчення провадження; на цих підставах суд постановив, що обвинувачений Мюллер не міг

стверджувати, нібито тривалість його тримання під вартою була поза межами розумності.

За цих обставин обвинувальна палата виправдала рішення суду з питань права стосовно

положень, що про них ішлося в обґрунтуванні скарги, яка — заперечуючи необмежену свободу

розсуду суду першої інстанції та апеляційного суду в питанні оцінки тривалості тримання під

вартою — не може бути задоволена”.

4. Друге клопотання про звільнення

(18 вересня 1992 року)

27. 18 вересня 1992 року заявник подав останнє клопотання до суду присяжних про

звільнення і водночас звернувся з клопотанням про відстрочення судового засідання (див.

пункт 18 вище). Він стверджував, що у нього є всі підстави для з’явлення в суд, оскільки він

має сім’ю і може залишатися у своєї матері, а також скаржився на недодержання вимоги

статей 5 та 6 Конвенції про “розумний строк”.

992

993

Касаційний суд відхилив скаргу з питань права, подану заявником на це рішення, таким чином:

“З матеріалів провадження випливає, що згідно з рішенням обвинувальної палати

Кольмарського апеляційного суду від 12 грудня 1991 року, яке стало остаточним, Патрік

Мюллер мав стати перед судом присяжних Верхнього Рейну за обвинувальним актом [див.

пункт 14 вище]. Слухання справи було призначено на 21 вересня 1992 року. У цей день

адвокат обвинуваченого звернувся з клопотанням про відстрочення судового засідання,

оскільки він не мав можливості спілкуватися зі своїм клієнтом, а також подав клопотання про

звільнення обвинуваченого.

У відповідь на твердження про те, що було порушено п. 3 статті 5 Конвенції на тій підставі,

що запобіжне ув’язнення перевищило розумний строк, суд далі зазначив: “У даному разі, з

огляду на складність і кількість злочинів, вчинення яких ставиться за вину обвинуваченому,

“розумний строк” не було перевищено”.

Оцінка фактів є поза юрисдикцією Касаційного суду”.

II. Відповідне внутрішньодержавне право

29. У відповідних положеннях Кримінально-процесуального кодексу про запобіжне ув’язнення

сказано:

Стаття 144

“У випадках, пов’язаних із вчиненням тяжких злочинів (matiиre criminelle) та інших значних

правопорушень (matiиre correctionnelle), якщо можливе покарання дорівнює позбавленню волі

строком на один рік чи перевищує його — у разі розкриття злочину під час або одразу після

його вчинення (dйlit flagrant), або позбавленню волі строком на два роки — в інших випадках, і

якщо обмеження судового нагляду є невідповідними з огляду на функції, передбачені у статті

137, запобіжне ув’язнення може бути призначене і подовжене:

1) якщо запобіжне ув’язнення обвинуваченого є єдиним засобом зберегти речові та інші

докази, або запобігти чиненню тиску на свідків чи потерпілих або змовленню між

обвинуваченим і співучасниками;

2) якщо таке ув’язнення є необхідним для охорони громадського порядку від порушень,

спричинених злочином, або для захисту обвинуваченого, для перепинення злочину, або

запобігання його повторенню, або для забезпечення перебування обвинуваченого в

розпорядженні судових органів.

Запобіжне ув’язнення може бути призначене за обставин, передбачених статтею 141-2, якщо

обвинувачений умисне не дотримується зобов’язань, передбачених судовим наглядом”.

Стаття 145

“У випадках, пов’язаних із вчиненням значних правопорушень (matiиre correctionnelle),

постанова про запобіжне ув’язнення обвинуваченого може бути видана на будь-якому етапі

розслідування і має включати виклад правових і фактичних підстав прийняття такого рішення з

урахуванням положень статті 144; обвинуваченому усно повідомляється про цю постанову і

видається повний її примірник, отримання якого засвідчується підписом у матеріалах справи.

Положення попередньої частини [також] застосовуються у випадках, пов’язаних із вчиненням

тяжких злочинів (matiиre criminelle).

Незалежно від того, як кваліфікується злочин, суддя-слідчий, який розглядає питання про

бі

’

адвоката, обраного самостійно або призначеного офіційно. Він також повідомляє його про його

право на час, необхідний для підготовки до захисту.

Якщо було подано заявку про офіційне призначення адвоката, обраний представник колегії

адвокатів та її голова мають бути негайно повідомлені наявними засобами про тримання під

вартою; запис про виконання цієї формальності робиться у протоколі судового розслідування.

Адвокат має право вивчати матеріали справи і вільно спілкуватися з обвинуваченим.

Суддя-слідчий постановляє рішення в нарадчій кімнаті після проведеного на засадах

змагальності слухання, на якому він вислуховує вимоги державного прокурора, а тоді

зауваження обвинуваченого і, в разі необхідності, його адвоката.

Однак суддя-слідчий не може видати постанову про негайне ув’язнення обвинуваченого, якщо

його адвокат потребує часу для підготовки захисту.

У цьому разі суддя-слідчий може видати постанову, вмотивовану відповідно до положень

попередньої частини і яка не може бути оскаржена, про взяття обвинуваченого під варту на

визначений строк, який у жодному разі не може перевищувати п’яти днів. За цей час

обвинувачений знову має бути доставлений до нього, а він (незалежно від того, користується

цей обвинувачений допомогою адвоката чи ні) діє відповідно до положень четвертої та п’ятої

частин. Якщо він не видає постанови про запобіжне ув’язнення обвинуваченого, останнього

звільняють.

Будь-який строк тимчасового перебування під вартою у разі необхідності зараховується як

частина строку запобіжного ув’язнення для цілей статті 145-1. Тимчасове перебування під

вартою розглядається як запобіжне ув’язнення у сенсі статті 149 цього Кодексу і статті 24

Кримінального кодексу”.

Стаття 145-2

“У випадках, пов’язаних із вчиненням тяжких злочинів (matiиre criminelle), обвинувачений не

може триматися під вартою довше ніж один рік. Однак у кінці цього строку суддя-слідчий може

подовжити тримання під вартою на строк не більше одного року постановою, виданою

відповідно до положень п’ятої частини статті 145, строк дії якої може бути подовжений у

такому самому порядку. У постанові мають бути викладені відповідно до положень пунктів 1) і

2) статті 144 правові та фактичні підстави такого рішення.

Положення цієї статті застосовуються до видання постанови про закінчення провадження”.

Стаття 147

“Незалежно від того, як кваліфікується злочин, обвинувачений може бути звільнений — із

здійсненням судового нагляду або без нього — за постановою судді-слідчого, що видана з

його власної ініціативи після подання державним прокурором висновку, за умови, що

обвинувачений зобов’язується з’являтися у процедурних цілях щоразу, коли в цьому виникає

необхідність під час розслідування і для повідомлення судді-слідчого про будь-яку зміну місця

свого перебування.

Державний прокурор також може в будь-який час звернутися з клопотанням про звільнення

обвинуваченого. Суддя-слідчий приймає рішення щодо такого клопотання протягом п’яти

днів”.

Стаття 148

“Незалежно від того, як кваліфікується злочин, обвинувачений або його адвокат може в будь-

зобов’язань, про які йдеться у попередній статті. Суддя-слідчий негайно передає матеріали

державному прокуророві для подання ним своїх письмових міркувань. Одночасно у будь-який

спосіб він повідомляє будь-яку цивільну сторону, яка може подати міркування. Секретар

реєструє в матеріалах розслідування, коли і яким чином надавалася інформація, передбачена

цією частиною.

Суддя-слідчий приймає рішення у постанові, зазначаючи конкретні підстави, як передбачено

першою та другою частинами статті 145, не пізніше як через п’ять днів після передання

матеріалів державному прокуророві. Однак якщо рішення має прийматися щодо попередного

клопотання про звільнення або щодо скарги на попередню постанову про відмову у звільненні,

п’ятиденний строк починає спливати з дня прийняття рішення суддею-слідчим або

обвинувальною палатою.

Звільнення, у разі надання на нього дозволу, може супроводжуватися встановленням

судового нагляду.

Якщо у провадженні бере участь цивільна сторона, суддя-слідчий може видати постанову

тільки через сорок вісім годин після повідомлення цієї сторони.

У разі неприйняття рішення суддею-слідчим у строк, передбачений третьою частиною,

обвинувачений може звертатися безпосередньо до обвинувальної палати, яка після

одержання в письмовому вигляді умотивованих міркувань Генерального прокурора, приймає

рішення щодо направленого до нього звернення протягом двадцяти днів, у разі неприйняття

якого обвинувачений звільняється, якщо не було видано постанови про перевірку окремих

положень його звернення. Право звернутися за таких самих обставин до обвинувальної

палати належить також і державному прокуророві”.

Стаття 148-2

“Будь-який судовий орган, який має прийняти рішення відповідно до статей 141-1 та 148-1

щодо клопотання про припинення судового нагляду повністю чи частково або про звільнення,

приймає рішення після заслуховування сторони обвинувачення й обвинуваченого або його

адвоката; обвинувачений, який не перебуває під вартою, і його адвокат повідомляються

рекомендованим листом принаймні за сорок чотири години до дня проведення слухання.

Судовий орган, до якого подано клопотання, залежно від того, є це орган першої чи другої

інстанції, приймає рішення у межах десяти або двадцяти днів з часу отримання клопотання.

Однак якщо в день одержання клопотання рішення має бути прийняте щодо попереднього

клопотання про звільнення або щодо скарги на раніше прийняте рішення про відмову у

звільненні, десяти- чи двадцятиденний строк починається тільки з дня прийняття рішення

відповідного судового органу; якщо зі спливом цього строку не прийнято жодного рішення,

судовий нагляд або запобіжне ув’язнення припиняються й обвинувачений має бути

звільнений, якщо він не перебуває під вартою на іншій підставі.

Рішення судді-слідчого виконується негайно, незважаючи на будь-яке його оскарження; якщо

обвинувачений залишається під вартою, обвинувальна палата приймає рішення протягом

двадцяти днів з часу подання скарги, в разі неприйняття якого обвинувачений має бути

звільнений, якщо він не перебуває під вартою на іншій підставі”.

Стаття 148-4

“Через чотири місяці після останнього з’явлення до судді-слідчого або судді, уповноваженого

суддею-слідчим, обвинувачений, який перебуває під вартою, або його адвокат можуть — за

умови, що не було видано постанови про закінчення провадження, — звернутися з

відповідно до останньої частини статті 148”.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

30. 8 березня 1993 року пан Мюллер звернувся до Комісії. Він скаржився на тривалість

тримання його під вартою до суду (п. 3 статті 5) і на кримінальне провадження проти нього

(п. 1 статті 6), а також на порушення його права на справедливий суд.

31. 22 лютого 1995 року Комісія (друга палата) оголосила заяву (№ 21802/93) прийнятною

лише в частині скарги щодо тривалості тримання під вартою до суду, а в іншому визнала

заяву неприйнятною. У своїй доповіді від 6 вересня 1995 року (стаття 31) вона зробила

одностайний висновок, що було порушення п. 3 статті 5 Конвенції. Повний текст висновку

Комісії наведено у додатку до цього рішення.

ПОЯСНЕННЯ, ПОДАНІ СУДУ УРЯДОМ

32. У своєму меморандумі Уряд звернувся до Суду з проханням “відхилити заяву пана

Мюллера, в якій стверджується, що було порушення п. 3 статті 5 Конвенції, як таку, що є

необґрунтованою”.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ

П. 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

33. Пан Мюллер стверджував, що тривалістю його запобіжного ув’язнення було порушено п. 3

статті 5 Конвенції, яка передбачає, що

“Кожна людина, заарештована або затримана згідно з положеннями пункту 1C цiєї статтi, має

негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якій закон надає право

здiйснювати судову владу, i має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на

звiльнення до початку судового розгляду. Таке звiльнення може бути обумовлене гарантiями

явки в суд”.

Уряд це твердження заперечив, тимчасом як Комісія погодилася з ним.

А. Період, що береться до уваги

34. Період, що береться до уваги, почався 13 грудня 1988 року, коли заявника було взято

поліцією під варту, і закінчився 9 грудня 1992 року, коли суд присяжних ухвалив своє рішення

(див. пункт 19 вище). Таким чином, він тривав майже чотири роки.

В. Розумність тривалості тримання під вартою

35. Для оцінки того, чи безперервне тримання під вартою є обґрунтованим, перш за все

національні судові органи мають дослідити всі обставини, які свідчать на користь або проти

такої вимоги, і викласти їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. Рішення про те,

мало чи не мало місце порушення п. 3 статті 5, Суд має прийняти головним чином на основі

підстав, наведених у цих рішеннях, і незаперечних фактів, викладених заявником у його

доводах.

Існування розумної підозри, що заарештована особа вчинила злочин, було умовою sine qua

перестала бути достатньою; тому Суд має встановити, чи інші підстави, наведені судовими

органами, продовжували виправдовувати позбавлення волі. У разі “відповідності” і

“достатності” таких підстав Суд має також з’ясувати, чи компетентні національні органи

виявили “особливу ретельність” у здійсненні провадження (див. як одне з останніх джерел

рішення у справі “Ван дер Танг проти Іспанії” (Van der Tang v. Spain) від 13 липня 1995 року,

серія А № 321, с. 17–18, п. 55).

1.Обґрунтованість тримання під вартою

36. Відповідні органи чотири рази розглядали питання про те, чи слід подовжувати строк

тримання під вартою: двічі його розглядали з власної ініціативи — 12 грудня 1989 року і 4

грудня 1990 року, і двічі за клопотанням заявника — 6 серпня 1991 року і 18 вересня 1992 року

(див. пункти 21—28 вище). Як на виправдання рішення про подовження строку запобіжного

ув’язнення, вони спиралися і на тяжкість злочинів, і на ризик того, що заявник

переховуватиметься від правосуддя і повторно вчинить злочин. Вмотивовуючи відхилення

клопотань пана Мюллера про звільнення, вони спиралися водночас на складність справи,

необхідність проведення розслідування і ризик того, що заявник увійде в змову зі

співобвинуваченими, переховуватиметься від правосуддя або повторно вчинить злочин.

а) Складність справи

37. Згідно з твердженнями Уряду, справа була складною з огляду на тяжкість злочинів і

кількість причетних осіб. Виявилося необхідним тримати пана Мюллера в запобіжному

ув’язненні, оскільки упродовж розслідування він прагнув виправдати своїх спільників, і останні

арешти було проведено 5 лютого і 10 липня 1991 року, тобто через два роки після початку

судового розслідування.

38. Суд погоджується, що розслідування справи було складним, оскільки існувала необхідність

об’єднати провадження, які спочатку здійснювалися під юрисдикцією трьох різних судів

одночасно (див. пункти 6 і 8 вище). Однак Суд зауважує, що як тільки пана Мюллера було

заарештовано, він визнав себе винним у вчиненні злочинів, у яких його було обвинувачено.

b) Ризик змовлення

39. На думку Комісії, зізнання заявника на допиті, як і те, що у перші дні розслідування

обвинувачення було висунуто багатьом іншим особам, зменшило ризик змовлення між

заявником та іншими співобвинуваченими.

40. Суд зазначає, що суддя закрив кримінальне розслідування 7 листопада 1991 року, а 12

грудня обвинувальна палата віддала пана Мюллера та його спільників під суд присяжних

Верхнього Рейну (див. пункти 13–14 вище). Таким чином, на той час ризик змовлення між

відповідними особами мав зникнути (див. серед інших джерел рішення у справі “Кеммаш

проти Франції” (Kemmache v. France) від 27 листопада 1991 року, серія А, № 218, с. 26, п. 54).

с) Ризик того, що заявник переховуватиметься від правосуддя і повторно вчинить

злочин

41. Як стверджував Уряд, не існувало жодних гарантій, що пан Мюллер з’явиться на суд і що

його звільнення не викличе ризику переховування від правосуддя і повторного вчинення

злочину.

42. На думку Комісії, ризику його переховування від правосуддя не було належним чином

встановлено, а ризик повторного вчинення злочину сам по собі не був достатнім.

43. Як і Комісія, Суд зауважує, що з рішень не звільняти заявника реальний ризик

коли очікуваний вирок передбачає довготривале ув’язнення, Суд наголошує, що ризик

переховування від правосуддя не можна оцінювати виключно на підставі суворості винесеного

вироку (див. серед інших джерел рішення у справі “Томасі проти Франції” (Tomasi v. France)

від 27 серпня 1992 року, серія А, № 241-А, с. 37, п. 98 рішення у справі “W. проти Швейцарії”

(W. v. Switzerland) від 26 січня 1993 року, серія А, № 54, с. 16, п. 33).

44. Щодо ризику повторного вчинення злочину, то посилання на минуле особи не може бути

достатнім для виправдання відмови у звільненні (див., зокрема, рішення у справі “Клоот проти

Бельгії” (Clooth v. Belgium) від 12 грудня 1991 року, серія А, № 225, с. 15, п. 40).

d) Підсумок

45. Загалом, щонайпізніше 7 листопада 1991, коли було видано постанову про закриття

розслідування з метою віддання під суд присяжних (див. п. 13 вище), тримання під вартою,

про яке йдеться, перестало ґрунтуватися на відповідних і достатніх підставах. Тому необхідно

розглянути хід провадження.

2. Хід провадження

46. Пан Мюллер стверджував, що він не повинен був зазнавати наслідків рішення судових

органів про переслідування в кримінальному порядку всіх осіб, причетних до злочинів,

вчинення яких йому інкримінувалося, особливо тому, що він одразу зізнався у злочинах, в яких

його було обвинувачено, ще до того, як його було доставлено до судді-слідчого, і подав тільки

два клопотання про звільнення, які не могли перешкодити безперебійному ходу провадження.

47. Уряд зазначив, що в кінці 1990 року поліція ще мала отримати розпорядження, тому, на

його думку, послідовна заміна суддів не створювала перешкод для нормального ходу

провадження. Заявник сам затримав розслідування своєю відмовою з’явитися на очну ставку

29 жовтня 1990 року, а згодом — клопотанням про відкладення судового засідання.

48. Суд зауважив, що судове засідання було перенесено не раніше як 18 вересня 1992 року у

зв’язку зі страйком тюремних наглядачів, і затримка виникла лише на кілька тижнів (див. пункт

18 вище). Крім того, він зауважує, що провадження, про яке йдеться, включало усунення двох

суддів-слідчих від ведення справи і подальшу заміну судді-слідчого, яка здійснювалася тричі

(див. пункт 18 вище). Хоча об’єднання різних проваджень було, безперечно, необхідне для

належного здійснення правосуддя, послідовна заміна судді — першого через рік після початку

розслідування, а інших двох після того, як воно вже тривало два роки, — сприяла

сповільненню розслідування; більше того, цей факт було визнано національними судами (див.

пункт 25 вище). Судові органи діяли не так швидко, як належало, хоча заявник однозначно

визнав злочини, як тільки почалося розслідування (див. пункт 6 вище), і надалі не подавав

жодних клопотань, які могли б сповільнити його хід. Таким чином, строк, проведений паном

Мюллером в запобіжному ув’язненні, перевищив “розумний строк”, передбачений пунктом 3

статті 5.

49. Отже, було порушення пункту 3 статті 5.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

50. Стаття 50 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд встановлює, що рiшення чи захiд правничого або будь-якого iншого органу влади

Високої Договiрної Сторони повнiстю або частково суперечать зобов’язанням, які випливають

з цiєї Конвенцiї, і якщо внутрiшнє право цiєї Сторони передбачає лише часткове

вiдшкодування за наслiдки такого рiшення чи заходу, то Суд, у разi необхiдностi, ухвалює

рішення про справедливе вiдшкодування потерпiлiй сторонi”.

А. Шкода

51. Пан Мюллер висунув вимогу про виплату компенсації в розмірі 100000 французьких

франків за моральну та матеріальну шкоду. Через тримання його під вартою він не мав змоги

скористатися із заходів помилування, працювати чи відвідувати будь-які курси професійної

підготовки.

52. Згідно з твердженням Уряду, заявник не забезпечив жодних доказів prima facie щодо

матеріальної шкоди, і встановлення факту порушення забезпечить достатню компенсацію за

моральну шкоду.

53. Представник Комісії не висловив жодної думки.

54. Суд відхилив вимогу стосовно матеріальної шкоди, оскільки, як він зазначає, в будь-якому

разі тривалість запобіжного ув’язнення була вирахувана з покарання, передбаченого вироком

для пана Мюллера. Щодо моральної шкоди Суд вважає, що його рішення становить достатню

компенсацію.

В. Витрати

55. Пан Мюллер висунув вимогу про відшкодування витрат, а саме 60300 французьких

франків, пов’язаних із провадженням у судах Франції та органах Конвенції.

56. Уряд стверджував, що на підтвердження цієї вимоги не було представлено жодних

грошових документів.

57. Представник Комісії не висловив жодної думки.

58. На підставі даних, що були в розпорядженні Суду, і своєї практики Суд присудив

заявникові 40000 французьких франків за витрати, пов’язані, головним чином, із

провадженням у Страсбурзі.

C. Мораторний процент

59. Згідно з даними, що були в розпорядженні Суду, передбачена законом процентна ставка

за станом на день прийняття цього рішення становить 3,87% на рік.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО

1. Постановляє, що порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;

2. Постановляє, що дане рішення само по собі становить достатнє справедливе

відшкодування моральної шкоди, якої зазнав заявник;

3. Постановляє, що держава-відповідач має виплатити заявникові протягом трьох місяців

40000 (сорок тисяч) французьких франків за витрати, причому ця сума підлягає виплаті річних

простих процентів у розмірі 3,87% зі спливом зазначених трьох місяців до розрахунку;

4. Відхиляє решту вимоги про справедливе відшкодування.

Учинено англійською та французькою мовами і прийнято на відкритому слуханні у Палаці прав

людини, Страсбург, 17 березня 1997 року.